Розділ 8. Пекельне врядування

Мерія прокидалася повільно, наче лінивий дракон, що вічно бурчить животом. На світанку її облуплені стіни набували особливого блиску: сонце відбивалося від брудних шибок і створювало ілюзію порядку. Усередині ж, у коридорах влади, завжди панувала одна й та сама атмосфера — запах старого паперу, прокуреної кави та невиспаних чиновників.

Я уже встиг тут облаштувати, як у себе вдома, у пеклі: власний кабінет, секретарка, яка боялася навіть кашляти без дозволу, і табличка з пафосним написом «Радник з особливих питань». Так, саме так і не інакше! Це доручення я дав рудій секретарці ще вчора, надіславши відповідний меседж на телефон!

Що означали ці «особливі питання» - не знав ніхто, я гадаю - навіть сам мер. Але усі вирішили: якщо щось працює, краще не ставити зайвих питань!

Із задоволенням усівшись у кріслі перед вікном, знову приїхавши завчасно, до початку робочого дня, я спостерігав за площею перед мерією. Чиновники повільно стікалися до робочих місць: ось «летить» моя секретарка (знову мало не перечепилася, цього разу через виступ бруківки… але цього разу втрималася на ногах… її б цього разу ніхто не зловив), а он там важно чимчикує кремезний корупціонер… Трохи поодаль юрба дівчат із різних відділів, весело щось обговорюючи та попиваючи каву, прямували до робочих місць. Під’їжджали автівки, з яких виходили інші працівники мерії.

У моєму «новому царстві» не було казанів і вогняних батогів, але було інше: нескінченні наради, папки з проєктами, інструкції, які ніхто не читав, і люди, які щиро вірили, що створюють майбутнє… переважно своє особисте майбутнє! Навіть у пеклі такого не вигадаєш…

Моя руда секретарка вихором влетіла до мене в кабінет:

«Пане Ветусе, перепрошу… я забула» - збито проговорила вона. – «Вас мер цекає на ранкову нараду!».

Що ж, почекає мер свого радника «з особливих питань»! Я, непоспішаючи, встав з-за столу і попрямував на нараду...

… яка вже була на самому піку! Я чинно увійшов у кімнату нарад та спокійно, під поглядами присутніх чиновників, сів на своє місце, кивком привітавшись з присутніми. Свого «шепоту» я вирішив не застосовувати, прости сидід, граючись перстнем на лівій руці.

«Панове, – продовжив мер свій виступ, зиркнувши на мене. – Якщо ми хочемо йти в ногу з часом, нам потрібне електронне врядування».

У залі пролунав гул. Хтось із заступників одразу підтакнув, інші почали щось бурмотіти про «брак фінансування» та «кадровий дефіцит». Мер підняв брови й, не розуміючи жодного слова, та запитав:

«Як щодо Вас, Ветусе? Ми починаємо реформи?»

«Шановний пане мере, шановні присутні!» - підвівся я. – По перше, я прошу вибачення за те, за затримав, проте важливі страви та доручення шанованого пана мера не можуть чекати!».

Мер задоволено посміхнувся, присутні схвально почали кивати (ця фішка працювала у пекельній адміністрації, спрацювала і тут), а я продовжив:

«Через свою затримку я не мав можливості бути присутнім під час обговорення такої важливої реформи, проте, як радник мера з особливих питань – я підтримую будь-яку реформу, спрямовану на оптимізацію функціонування муніципального сектору! Особливо у такій важливій сфері…» - я запнувся, загубивши канву (про що власне мова?)…

«Електронне врядування!» - почув я тихий голос зліва від себе.

«Так, особливо у такій важливій сфері як електронне врядування!» - завершив я.

«Що ж, Ветусе, тоді я доручаю Вам очолити напрацювання механізму!» - задоволено розкинувся в кріслі мер.

Чергове важливе питання? Ох, ви ж у мене «наврядуєте» тут електронно, моє любе панство!

Я лише кивнув і задоволено сів у своє місце. З цього дня у мерії розпочнеться справжня технологічна лихоманка. Та мені поспішати немає куди: я просто знову дам завдання структурним підрозділам, а потім, за уже опрацьованою схемою змушу переробляти!

До кінця наради мені довелося відверто нудьгувати, слухаючи інші дурнуваті питання та ідеї, озвучені мером і його заступники, а також недолугі пояснення керівників структурних підрозділів.

Я собі, тим часом малював на аркуші плани та стратегії… ну, я ж не просто так! А витрачати свій час на рутину я не міг дозволити навіть у пекельній адміністрації, не те, що тут. Тим більше, після обіду я планував навідатися до громадських активістів, в межах реалізації свого «пекельного плану» по окружній дорозі.

Першим кроком на шляху реалізації нового завдання мерії, на мою думку, було створення «електронної приймальні». Тепер кожен мешканець зміг би зайти на електронну і подати своє прохання. На папері це виглядало чудово: сучасно, прозоро, зручно. На практиці ж система повинна була б «падати» кожні п’ять хвилин, а повідомлення громадян зникали в безодні серверів. Хтось би намагався поскаржитися на незаконну забудову — і отримував автоматичну відповідь: «Дякуємо за ваше замовлення! Кур’єр уже в дорозі». Інший вимагав відремонтувати дах будинку — йому приходив електронний сертифікат про успішне завершення ремонту, хоча дах продовжував текти.

Таке ноу-хау ввело б містян у ступор, але що може бути солодше за хаос, замаскований під реформу?

Другим кроком мала б стала «єдина картка мешканця». З нею можна було нібито все: їздити в транспорті, сплачувати комуналку, навіть голосувати на місцевих слуханнях. Проте, якщо додати трохи «пекельної бюрократії» з оформленням та функціонуванням… Тепер пенсіонерка з околиці раптом могла б опинитися власницею нічного клубу, а безробітний студент значився головним інвестором будівництва паркінгу. У результаті кілька десятків людей випадково отримали б квартири «за програмою забезпечення молодих спеціалістів», але серед щасливчиків: відставний алкоголік, і дві собаки, яких система визнала «мешканцями з ідентифікаційними кодами». А що? Це не помилка! Це інновація.... Система сама вибирає, кому що потрібно.