Розділ 7. Перстень або Ключ від пекла 2.0

Місто пахло дощем і гарячим асфальтом. Сьогодні я вирішив прогулятися містом… ішов безцільно, припаркувавши авто, просто гуляв вузькими вуличками, де змішувалися запахи кави, дешевого тютюну й старих книжок. У цих нетрях я був вперше, і відверто кам’яні джунглі мені таки подобалися більше. Тут легко було загубитися. Люди, схильні романтизувати те чи інше місце, називали це «місцем з історією»… воно могло стати сховищем забутих речей, де кожна дрібниця тримала у собі крихту енергії.

Така от штука була у мене на безіменному пальці моєї лівиці. Напевно хтось і недооцінював цей шматочок золота з вкрапленням рубіну, але я відчував його силу. У пеклі такий перстень могли собі дозволити демони першого кола та символізував він владу: простягни руку – і легіони слухняно падають ниць; махни пальцем – і провалля ковтає тих, хто посмів перечити. Але тут, серед людей, він здавався лише старомодною прикрасою, яку випадковий перехожий міг сприйняти за дешеву імітацію з блошиного ринку.

Проте я відчував його силу! Відчував та не міг пояснити… Перстень мав власну волю. Іноді він тихо пульсував, нагадуючи про себе теплом чи ледь відчутним поколюванням у пальці. Я намагався ігнорувати ці сигнали: ну що може знадобитися артефакту в світі, де всюди картки, смартфони та сканери відбитків?

Блукаючи вулицями я не шукав нічого конкретного. Просто, саме сьогодні, я  втомився від пекельної наради і недолугих чинуш… Можете сказати, що демону, тим більше третього кола, не притаманна… а от неправда! І втома від рутини, і вигорання… та будь-яка інша маячня – характерна! Незалежно – є в тебе роги чи немає…

У глибині провулка, між майстернею з ремонту годинників та крамницею якого непотребу, я побачив вивіску «АНТИКВАРІАТ». Літери були облущені, двері — перекошені, а вітрина завалена пилом. Саме в таких місцях, за облупленими стінами, повинно було ховатися щось цікаве!

Дзвінок над дверима дзенькнув, і всередині запахло вогкістю та металом. Вузькі проходи між полицями були завалені канделябрами, книжками, гобеленами, іржавими шаблями. Господар — сухий старий з носом, як дзьоб, — лише кивнув, навіть не дивлячись на відвідувача.

Антикварна зала була напівтемною, повітря стояло густе, як у підвалі, змішане зі старим пилом і запахом свічкового воску. Мені в принципі не подобалися, чисто з особистих, не робочих моментів, яскраві торгові центрів і стерильні бутіки… вони підходили для роботи! Але мене завжди тягнуло в подібні місця, у такі комори історії, де речі пам’ятали більше, ніж самі люди.

Я блукав між полицями, проводячи пальцями по речах, і раптом відчув слабкий поклик. Наче щось тепле ворухнулося у повітрі. Зупинився біля вітрини, де серед дрібного мотлоху лежала книга з тьмяною обкладинкою із написом на латині. Нічого особливого. Звичайна книга, на яку б ніхто не звернув увагу. Люди взагалі перестали читати! Цікавіше звичайно скропили смартфон… а якщо й читають, то літературу, яка не змушує задуматися проаналізувати. Тільки й тому, напевно, вони стають настільки легкою здобиччю для гріхів, які їх оточують. Відсутність критичного мислення – згубна характеристика.

Я попросив цю книгу і почав перегортав її сторінки... Шкіра обкладинки була потріскана, але трималася міцно; на ній ледве читався напис латиною: “Clavis ad Inferos”.

Я усміхнувся: «Яка крамниця без обов’язкового атрибута містики?» Книга була холодна, як камінь. Сторінки шурхотіли, ніби не папір, а суха шкіра. Деякі фрази я упізнавав — уривки з демонології, старі формули викликів, навіть схеми печатей. Але головне — ілюстрації.

На одній сторінці було намальовано щось підозріло схоже на мою недавню покупку: масивне кільце з рубіном, з-під якого виходили тонкі чорні промені. Підпис: “Annulus Abyssi — Signum Dominus”.

Я відчув, як камінь на моїй руці відповів легким поштовхом тепла… перстень пульсував у такт його серцю.

«Ви… це носите?» – раптом пролунало за його спиною.

Продавець, сухий чоловік із запалими щоками, дивився не на книгу, а на його руку. Очі старого були налякані й водночас жадібні.

«Цікаво, а що ви про нього знаєте?» - відповів я запитанням на запитання.

Продавець ковтнув слину.

«Легенди. Тільки легенди… Кажуть, цей перстень — не просто прикраса. Це уламок ключа, який колись тримав ворота між світом людей і тим, що за ним. Його робили не ювеліри, а самі ковалі Безодні. Камінь — частинка Ока, що дивилося на хаос. Кажуть, він обирає господаря. І якщо він уже на вас… то він вас не відпустить» - повільно проговорив продавець антикваріату.

Я усміхнувся куточком губ, відчуваючи, як перстень пульсує сильніше, немов зрадів словам продавця.

«І що, на вашу думку, він робить зі своїм господарем?»

«Він годує його силою», – прошепотів чоловік. – «Але й пожирає зсередини людину, яка його носить!»

«Добре, що я не людина!» - подумав я, закрив книгу й повільно поклав її на прилавок.

«Заверніть! Я візьму її!» - проговорив уже в голос я.

«Ви впевнені? – старий відступив півкроку. – Є речі, які краще залишити закритими».

«Я завжди відчиняв двері», – холодно відказав я йому. – «Та й не схильний я вірити легендам!».

Ви можете сказати, що мій вчинок спонтанний… і якби я був людиною – я б з вами погодився! Та я не людина, і мої вчинки не підлягають логічному осмисленню: мої дії та вчинки, в першу чергу, є своєрідним відгоміном мого демонічного чуття, яке, до речі, не один раз рятувало мого хвоста від проблем. Так і цього разу: моє чуття спонукало мене до купівлі книги, яка повинна мені максимально розкрити властивості мого, як виявилося, артефакту…