Розділ 6. Пекельна нарада

Світанок у мерії зустрів мене густим туманом, що стелився над площею перед будівлею, мов завіса над сценою майбутнього спектаклю, і різким запахом свіжозвареної кави, яку хтось із клерків забув вимкнути ще з ночі.

Я, Ветустус, демон третього кола, спеціаліст із дрібних спокус і загальної життєвої нудьги, стояв перед величезним столом, заваленим паперами — результатом «розумової» діяльності та «скрупульозного» виконання завдання, яке я поставив перед підлеглими вчора.

З краю столу лежала тека з документами, які вчора залишила моя руда секретарка мені: що на вичитку, що на підпис.

Мені було ліньки розбирати ту макулатуру, тим більше, що там навряд чи було те, що мені потрібно було. Я прийшов раніше, коли навіть охорона мерії позіхала на своїх постах, дуже здивувавшись такому ранньому візиту «цілому раднику цілого шанованого пана мера». Не було нікого з керівників, щоб викликати їх до себе на килим, а від рядових клерків толку було… гаразд, не було його, цього толку, простіше кажучи, щоб не використовувати нецензурну лексику!

Сидячи в тьмяному кабінеті, я ще раз переглянув по діагоналі проект, а потім так само по діагоналі документи, підготовані структурними підрозділами… як я й думав, нічого толкового там не було! Що ж, вони мені дали привід провести «жорсткий розбір польотів» із усіма наслідками, які я їм обіцяв.

Я став коло вікна і почав милуватися своєю покупкою, яку я зробив вчора на аукціоні. Перстень мало того, що красивий, так ще й мав у собі щось демонічне… а отже і якусь таємницю! От відчував я це своїм демонічним тринадцятим чуттям.

У вікні я помітив перших службовців, які поспішали на свої робочі місця. Серед них і кремезний дядько, який відповідав за корупцію у мерії. Ранні пташки поспішають творити зло? Ні, може й добро, у чому я маю серйозні сумніви… та нехай… я почав шепотіти їм про хабарі, компромат і трохи хаосу, щоб розворушити цю сіру бюрократичну тину.

Невдовзі, майже перед початком робочого дня в кабінет влетіла моя руда секретарка. Волосся скуйовджене, сама якась спантеличена…

«У тебе все добре?» - запитав я секретарку.

«Так, але не зовсім…» - відповіла та змічено, - «коли я підходила до роботи почула дивний шепіт… хтось шепотів, що я повинна брати хабарі, хамити людям, брехати шефу… тобто Вам…»

Он воно як працює… Я ледве приховав посмішку. Цікаво-цікаво!

«Так що ж сталося?» - зробивши паузу запитав я.

«Я намагалася витрясти це шепіт з голови і перечепилася… але не впала, а налетіла на двірника…» - мало не розплакалася руда.

«Гаразд, приведи себе в порядок і клич до мене керівників структурних підрозділів… тільки не усіх разом, по одному» - повернувшись кинув я їй, та повернувся в кабінет, задоволено розсівшись у своєму кріслі.

Не втратив я навиків! Це добре…

Я розгорнув перший звіт, що лежав на столі, ніби стародавній сувій із прокляттями. Клерки, очікувано, наробили дурниць.

Буквально через хвилину секретарка доповіла, що керівники почали збиратися… та я – не був би я, якби не познущався з цих муніципальних служак! Тому… попросив зачекати! А тим часом, включив ментальний слух, щоб почитати думки своїх підлеглих. Проте, там було пусто! Не могли ж вони ні про що не думати? Чи просто, без ранкової кави їхні шестерні в голові відмовлялися крутитися.

Врешті я запросив першого керівника, звіт якого я відкрив.

«Присідайте, шановний!» - сказав я коли той увійшов. – «Присідайте і розкажіть…»

«Вітаю, пане Ветусе!» - мало не пригинаючись привітався й так невисокого росту чоловічок у сірому костюмі мишиного кольору. – «Що Вам не зрозуміло зі звіту?»

«З Вашими документами все зрозуміло!» - мило посміхнувся я. – «Незрозуміло мені інше: як такі некомпетентні працівники, як Ви, досі працюють на своїх посадах!»

Чоловічок враз побагровів, почав розправляти краватку… щось плямкати губами…

«Я все поясню!» - врешті вичавив він із себе. – «Це не я, пане Ветусе! Я їх усіх… вони у мене… та я тих…»

«Шановний!» - гаркнув я. – «Ви говорити про людей, з якими працюєте? Вони – це колективний Ви! І відповідати Вам… Висновки я зробив! Ви вільні…»

Я простягнув йому папочку з розчерком «Переробити!», і він мало не втиснувшись у підлогу поспіхом залишив мій кабінет. А я запросив наступну «жертву»…

Попередній відвідувач видно емоційно розказував ситуацію, тому високий та худий чоловік середній років зайшов у мій кабінет уже переляканий. Я жестом запросив присісти на відразу, як то кажуть, взяв «бика за роги»:

«Як давно Ви керуєте своїм підрозділом?»

«Півроку, пане Ветусе…» - промямлив той.

«Я бачу, що у Вас це виходить…» - знову мило посміхнувся я і зробив паузу.

«Дякую, пане Ветусе!» - збадьорився керівник.

«Ви недослухали!.. виходить це у Вас дуже погано!» - гаркнув я. – «Не умієте керувати – робіть самі!»

І повернув йому його папери з розчерком «Переробити!».

Третьою була панянка з дивною зачіскою з гулькою по центру. Її вік мені було важко визначити, та й воно мені не було потрібно. Я запросив її присісти та почав свердлити поглядом: