Розділ 5 Пекельний аукціон

Я покинув мерію, залишивши ту кляту теку з документами на столі – буду розбиратися завтра, коли керівники структурних підрозділів прибіжать із своїми напрацюваннями, які мені ну зовсім і дуже не сподобаються! Я собі вже уявляю, як вони створюють шум навколо завдання, ганяючи своїх підлеглих клерків, які навряд чи розуміють, що відбувається і яке стоїть завдання. А їхні керівники кричать та метушаться… а дарма! Я от завжди притримувався думки, що на підлеглих кричати не варто: підлеглі клерки не глухі… вони просто – тупі! А от шепотом можна досягти значно більших результатів…

От візьмемо до прикладу півня та… сокола: скільки шуму від першого, але усі бояться другого, який несподівано та безшумно налітає на жертву! Ну ви зрозуміло, про що я…

Так таке, робота могла почекати… від неї, як відомо коні дохнуть, а я і не «безсмертний поні»! День гудів у венах, кликав до чогось гарячого. Мені були цікаві людській гріхи у всіх проявах… За час своє нетривалої пенсії я вже побував у нічному клубі та казино! І сьогодні вирішив заїхати на підпільний аукціон – місце, де людська жадібність розцвітає пишніше за троянди в пекельному саду. І я був готовий насолоджуватися!

Знайти таємне місце підпільного аукціону виявилося простіше, ніж відібрати цукерку у дитини: запит у Google, заповнення Google-форми… і через мить – гео-локація на телефон!

Локація виявилася не далеко за містом: потрібно було прохати кілька кілометрів через лісок по рівній асфальтовані дорозі, минуючи голубе озеро, до величезного маєтку. Дістався на своїй автівці туди я за неповних півгодини.

До речі, я ніколи на пам'ять не жалівся, і цього разу не буду! Саме через це озером, яке я минув – повинна була пролягти нова окружна дорога.

Світло кришталевих люстр відблискувало на позолочених рамах, повітря густо пахло дорогими сигарами, парфумами й потовиділенням марнославства. На столах красувалися антикварні вази з тріщинами від старості, картини, яких ви з усім відомих причин не побачите в музеях, старовинна зброя із витертим руків’ям — мабуть, активно використовувалась за призначенням. Учасники, наче хижаки, кидали ставки з такими очима, ніби душі вже горіли на вогнищі. Я стояв у кутку, потираючи руки — тут було де розвернутися.

Спостерігав, як пузатий дядько в смокінгу, весь червоний від азарту, ганявся за вазою. Не зрозуміло «чому?» він за нею ганявся, адже навіть здалеку такому дилетанту, як я було видно, що вона й мідяка в базарний день не варта, а з антикваріату в ній лише ціна! Я прошепотів йому: "Перебивай ціну, покажи, хто тут пан!".

Його голос тремтів, коли він вигукнув суму, перевищуючи попередню втричі, а суперник — худорлявий тип із борідкою — засичав, ніби змія. Я прошепотів іншому учаснику, який і не думав купляти цей лот: "Перебивай! Гра варта свічок!" Він відразу перебив ціну пузаня, але худий з борідкою кинувся до столу, намагаючись вихопити вазу, але охорона вчепилася йому в комір — розбилася ваза, гості закричали, а я тихо сміявся, смакуючи хаос.

Охоронець попросив мене присісти та я вирішив не сперечатися… і тут до мене підсів один із багатіїв — чиновник, судячи з позолоченого годинника й п’яного погляду.

"Ти новий радник, так? Слухай, тут усі свої", — кинув він, хитаючись із келихом віскі.

Я всміхнувся, потягуючи вино, і милувався цим бенкетом гріхів. Аукціоніст гамселив молотком, продаючи пістолет за шалені гроші, а я вже уявляв, як повернуся в мерію — не для роботи, а щоб заплутати новий клубок гріхів і влади.

Та аукціон тільки розпалювався. Наступним лотом став старовинний перстень із рубіном, який, за чутками, належав якомусь графу, що зник за таємничих обставин. У залі запанувала гробова тиша, коли ціна почала стрімко зростати.

Я помітив, як один із учасників — елегантна дама в чорному вбранні — кинула на мене швидкий погляд, ніби оцінюючи. Її ставка перевищила попередню на цілу тисячу, і я вирішив пограти, але для початку прошепотів сусідові, щоб він кинув виклик. Той, не вагаючись, підняв ціну, і дама стиснула губи, але не здалася. Хаос наростав, ставки летіли вгору, а я насолоджувався, як ці хижаки гризлися між собою.

Коли ціна вже була захмарна завдяки грі в «перетягування канату» між дамою та моїм сусідом і всі навколо вагалися чи брати участь у торгах – я підняв руку піднімаючи ціну. Дама та поважний пан здивовано подивилися на мене, та не ризикнули піднімати ціну.

Що ж, з покупкою мене! Перстень якось манив мене, і моя інтуїція підказувала, що ця покупка дуже доречна та буде ну дуже помічна…

Я пішов до розпорядника оплатити покупку та забрати своє придбання… Ви спитаєте: «Звідки у мене кошти? Особливо ТАКІ!». Хоча, мабуть, ви скажете, що я розрахуюся «ілюзією», а потім буде черговий скандал! Ну, по-перше не ваша справа! А по-друге – я займаю високу по міркам цього міста посаду, тому… скандал у цьому випадку недоречний… а за мене заплатив мій сусід… він вирішив зробити мені подарунок! Достатньо було його прошепотіти ідею зробити подарунок новому раднику шанованого пана мера…

Я одягнув перстень на безіменний палець лівої руки та милувався ним… Коли раптом аукціоніст оголосив про особливий лот — картину, яку, за легендою, написав сам Караваджо, але з невідомим походженням.

Картина, ніби-то з-під пензля Караваджо, яку представили на аукціоні, видавалася справжнім втіленням демонічного. Її полотно, потемніле від часу, здавалося живим, ніби дихало темрявою. На передньому плані височіла постать, закутана в чорний плащ із червоними підбоями, що нагадували кров. Її обличчя було наполовину сховане тінню, але видно було одне око — палаюче, як розпечене вугілля, з вертикальним зіницею, що нагадувало погляд демона. У руках ця постать стискала кинджал, з якого стікала густа чорна рідина, що могла бути або кров’ю, або чимось ще більш моторошним. Фон картини був пронизаний вихорами темного диму, де мерехтіли тіні, що зливалися в подоби крилатих фігур із рогами — можливо, демонів, що насміхаються з душі глядача. У нижньому куті, ледь помітний у тьмяному світлі, можна було розгледіти людський силует, прикутий ланцюгами до скелі, з розірваним тілом, з якого текла багряна рідина, що змішувалася з темрявою. Колірна палітра — глибокі чорні, багряні та оливкові відтінки — створювала відчуття, ніби ти зазираєш у саме пекло. Ходили чутки, що картина була проклята: кожен, хто її купував, незабаром стикався з нещастями — від фінансових крахів до таємничих смертей. Ця думка лише додавала їй ціни в очах аукціоністів, і я відчув, як холод пробіг по спині, коли мій погляд ковзав по полотну.