Розділ 4: Пекельний початок

Я не спав цієї ночі, як і будь-якої кожної, – демони не потребують сну, тож я провів час у пентхаусі, розкладаючи нові покупки й уявляючи завтрашній день.

Вже о 8.00 я одягнув темно-синій костюм та чорні лаковані штиблети, білу сорочку та темно-синю краватку. О 8.45 я поправив краватку, і вийшовши з будинку, сів у BMW.

Мерію я вже знав як свої роги — сірий монстр із колонами, де черги тяглися, як душі в пеклі. Припаркувався на місці для службовців та чванливо пройшов повз охоронця… той, зрозумівши, напевно, "хто тут головний", — і відступив мене, не запитавши документів.

Мій новий кабінет виявився просторим, із високими стелями й широким вікном, звідки відкривався вид на міські дахи. Широкий дубовий стіл, зручне крісло, кондиціонер… немає що порівнювати із моєю коміркою в пекельній адміністрації! Єдиний мінус, але таки великий однозначно – завалений купами нерозібраних паперів стіл… стоси сегрегаторів та просто не підшитих документів лежали на столі! А ще ними було захаращено підвіконня, деякі просто валялися на підлозі.

Повітря пахло пилом і старою чорнилом… крісло, хоч і м’яке, поскрипувало, ніби протестувало проти нового господаря. Колеги не заходили – мабуть, боялися чи чекали першого кроку.

Я сів, розгорнув першу папку й почав ознайомлюватися. Документи попереднього радника – звіти, тендери та гранти, дозволи на забудову, якісь розписки з нечіткими підписами. Усе кричало про корупцію, але без деталей. Мого попередника, у будь-якому разі, не можна було вважати дурником! Він зник безслідно – ніхто не згадував, ніхто не шукав. Може, його "перевели" за на вищу посаду, а може, він просто розчинився у соціумі, відчувши, що гра зайшла надто далеко? Цікаво, чи залишив він тут якісь секрети?

Я перегортав сторінки, і в принципі нічого нового або цікавого для себе не бачив: рахунки-перерахунки, рішення та дозволи… пусті конверти, розраховані під розмір купюр… Мені це почало набридати! Хороший керівник повинен уміти делегувати свої повноваження…

Коли це в кабінет через привідкриті заглянула лисувата голова, яка, після тактовного стуку (не сама ж голова звісно стукала, а її власник… і не головою, звісно ж) та промовила: "Пане раднику, дозвольте! Мер викликає Вас до себе!".

Дивно, мер міг би й зателефонувати! Та дарма: викликає, то піду!

Раптом, перегортаючи черговий папірець я натрапив на замітку від руки: "Перевірити забудовника… приховує частину прибутку". Це було написано нерівним почерком, ніби в поспіху. Мій попередник, здається, накопав щось цікаве!

"Гаразд, скоро буду!" – буркнув я голові у дверях, після короткої театральної паузи, і голова зникла у дверях

Пора брати бразди правління у свої руки. Але для початку варто делегувати частину повноважень, у тому числі з розгрібання папірців попереднього власника кабінету. Ну і у кожного, поважаючого себе радника повинна бути секретарка! Та наразі, зайду до пана мера, не гарно змушувати таку "поважну особу" чекати…

У кабінеті мера — коротун із лисиною й хтивими думками про свою секретарку — я сів, відчуваючи його слабкість.

"Вітаю-вітаю!" – привітно посміхнувся мер, навіть не підводячись з крісла та я підійшов і потиснув йому його пухленьку руку. - "Як Вам Ваше робоче місце? Все влаштовує?".

"Все чудово, дякую!" – відповів я, сідаючи в крісло. – "Лише буде прохання дати мені секретарку та помічницю!"

Я нахабнію? Ну, проси більше – отримаєш бажане… Я так гадав!

"Буде Вам, Ветусе і секретарка, і помічниця…" – ліниво проговорив той. – Та от маю до Вас відразу питання…".

Він підсунув мені теку, відкривши яку я побачив з десяток папірців документації на будівництво окружної дороги… У документах, з першого погляду, все було чітко і придиратися можна було лише формально, чисто з підходу "бо я так хочу!". Єдине, що насторожувало – це останній папірець, а точніше велика мапа, яку я розклав на столі. На мапі було зображено місце будівництва та концесійні місця… і це усе повинно було збудуватися садах та парках, де відпочивали мешканці міста.

"Радник, що пропонуєте?" — запитав він, відволікаючись на двері, де стояла його секретарка. Я прошепотів: "Слухаю тебе уважно! Розкажи мені ВСЕ!", — і його очі прояснилися.

Він нахилився вперед, ніби й забув про секретарку за дверима, і вказав на мапу: "Це проект окружної дороги. Забудовник пропонує мільйони, але... є проблеми з парками… Я б звичайно міг наплювати на думку громадськості, але Ви напевно знаєте, що скоро вибори! Так що Ви порадите?".

Я роздивився мапу уважніше. Червона лінія дороги розтинала зелені зони — сади, де люди гуляли з дітьми, парки з лавками й фонтанами… навіть через озеро у мальовничому районі повинна була пройти «асфальтоввана зміюка»!

Це було класичне "рєшалово": зрубати дерева, залити асфальтом, а бюджет розділити між "своїми". Мені стало смішно — люди самі нищать свій "рай", а я навіть не шепотів.

"Проблеми? — відповів я, прошепотівши - "Це можливість!".

А потім додав: «Вважаю, що Ви можете дозволити будівництво, але візьміть частку. Парки? Пересадіть дерева — люди забудуть!".

Його очі заблищали, але він похитав головою: "Громада протестуватиме. Екологи вже пишуть петиції".

Я посміхнувся, прошепотівши з нажимом, сильніше: "Проведи це рішення через загальні збори!", але додав, подумавши: «Заспокой їх, пообіцяй, а виконаєш чи не виконаєш – не важливо!».