Розділ 2: Пекельна бюрократія

***

Я вийшов із клубу, коли останні відвідувачі розходилися — музика стихла, неоновий блиск потьмянів, а повітря просякло холодом і запахом алкоголю. Дим усе ще витав над порожнім танцполом, а охоронець біля виходу позіхав, не звертаючи на мене уваги.

Сівши у BMW, відчував, як демонська гордість гудить у грудях після нічного хаосу.

"Можливо, я і занадто старий для цього лайна, але, нехай мені чистити котли після нечистивців, я ще вмію розважатися", — подумав я, увімкнувши двигун.

Місто спало, лише вуличні ліхтарі відбивалися в калюжах. Дорога до пентхаусу була тихою, і я провів решту ночі, дивлячись у вікно на миготливі вогні, плануючи наступний крок – візит у мерію.

Сон мені не потрібен, тож до ранку я сидів, роздумуючи над тим, як я буду спокушати і підштовхувати до гріхів на робочому місці. Уявив, як шепотітиму спокуси чиновникам, маніпулюватиму тендерами, а потім – чого гріха таїти, очолю пекельну… ой, перепрошую!.. усю пекельну структуру!

Але я знав: з чинушами говорити до їхньої ранкової кави й пліток під сигаретку – марна справа. Єдине правильне рішення – їхати раніше10 ранку, коли вони ще не будуть у звичному ритмі – недоречно.

Тому я привів себе у порядок, прийняв душ і зробив зачіску, поправив костюм та о 9.55 вийшовши із своїх апартаментів сів в автівку та поїхав до мерії.

Будівля вражала: сірий монументальний монстр із колонами, де черги людей тяглися, як у пекельній адміністрації перед реформою. Хороші були часи, поки Люцифер не вирішив, що бюрократія – один із пекельних стовпів, і гріхопадіння людців не можливо належним чином документувати без бюрократичних механізмів. Коли я прийшов, юним демоном, в пекельній адміністрації усі все шкрябали гусиними перами на пергаменті, без усіляких там звітів та реєстрів. А після реформи 99 відсотків робочого часу йшло на звіти про підготовку звітів про те, скільки звітів ми написали про звіти скільки душ загубили.

Ні, люди від цього менш грішними не стали, та й демонам і різношерстим бісам, як ми любили говорити «в полях», роботи вистарчало і вони роботи нам добавляли… хоча реформа торкнулася і їх – вони теж потрапили у бюрократичну структуру, а тому як і ми – повинні були готувати звіти!.. хоча потім, хоч і частково, вони, як належить чесним «оперативникам» - скинули цю рутину на нас.

Всередині мерії пахло папером, потом і дешевими парфумами — суцільне людське пекло. Я поправив свій костюм, поправив хвіст у штанпх, і попрямував до приймальні.

Охоронець, здоровань із червоним обличчям, кинув на мене погляд, але я прошепотів: "Він до шефа, пропусти!". Чоловік кивнув, і я пройшов, навіть не показавши документів.

"Таки зовнішній вигляд робить більше половини роботи", — подумав я з усмішкою.

У приймальні сиділа дівчинка в окулярах, що клацала по клавішах комп’ютера, ніби грала на роялі. На обличчі дівчини читалися недосип і похмілля вчорашньої ночі. Можливо, вона була у нічному клубі? Та не важливо!

Я кашлянув, щоб привернути її увагу.

"Шефа немає на місці… Вам чого?" – не відриваючись від набору тексту проговорила вона.

Ага, немає шефа! Це ти можеш, голубонько, звичайним прохачам говорити, а не демону, який недолугого коротуна з  хтивими думками про неї, свою ж секретарку, сидить за дверима у кабінеті. Та не буду я розкривати свої карти… замість цього просто прошепотів: «Шеф чекає цього шанованого пана на співбесіду!».

"Ой, вибачте! Ви на співбесіду?" — запитала вона, підвівши очі та мило посміхнувшись.

"Так, на співбесіду", — відповів я.

"Заходьте" – ще миліше посміхнулася вона. Я відчинив двері й увійшов.

За столом сидів мер — недолугий коротун із лисиною й нервовими рухами, очі якого то й справа зірвалися на секретарку за дверима. Його думки були такими гучними, що я відчув їх навіть без зусиль: хтиві фантазії про її кучері та спідницю.

"Уважно Вас слухаю!" – врешті зосередив він погляд на мені.

"Я в пошуках посади, яка б відповідала моїм знанням та навикам", - з місця в кар’єр, як то кажуть, випалив я в лоб меру.

"Місць немає, пане... як вас там? І ми не шукаємо нових працівників! Усі вакансії заміщені" — пробурмотів він, зариваючись в папери та уникаючи мого пронизливого погляду.

Що ж, я навіть не мав сумнівів, що так буде, тому просто прошепотів: "Він важливий, ти потребуєш його!".

Обличчя чинуші скривилося, ніби він спробував осмислити, але голос затремтів:

"Гаразд, але спочатку пройди через усі кола... тобто кабінети. Довідки потрібні. Почніть з кадрів!".

І почалося. Перший кабінет — відділ кадрів. Жіночка необ’ємних розмірів у квітастому платті, яке нагадувало чохол на танк, і безформенною копною кучерів, в окулярах, які просто висіли у неї на носі зажадала документи про освіта та резюме.

У відповідь, я, ніби фокусник із капелюха, витягував із внутрішньої кишені піджака все, чого б вона не попросила. Я створив ілюзію паперів, прошепотівши: "Все ідеально!".

"Все ідеально!" – якось знервовано пробурмотіла вона… тоді кивнула, видавши довідку: "Наступний — фінансовий".