Розділ 1: Перші кроки в людському пеклі

Я стояв посеред вулиці, дивлячись на цей вир машин, людей і неонових вогнів, і розумів: так, це не буде легко! Хоча, а коли мені було легко? Це сьогодні я, Вету́стус, демон третього кола з резюме, довшим за Біблію… а коли тільки починав кар’єру, відразу після закінчення Вищої демонської школи, на тринадцятому колі – з мене усі глузували… Ще б пак, молоде демоня подало прохання в пекельну адміністрацію!

Я не хапав зірок у «виші», хоча академіки від демонської науки бачили в мені перспективного руйнівника світів, або, як мінімум, демона, який учудить апокаліпсис хоча б регіональному масштабі. Проте, мені до цього було байдуже!

Але коли мене таки взяли до пекельної адміністрації, в мені прокинулося бажання досягти більшого. І я почав гарувати як проклятий, століття за століттям… мене ставили у приклад іншим… За три тисячі років я піднявся на третє коло, а ще через тисячу – очолив відділ з десятком бісів у підпорядкуванні! Та це був максимум! Як кажуть клерки тут на землі, де я опинився – просто вигорів… Ну, так буває!

Тепер я опинився в світі, де мої шепотіння губляться в шумі клаксонів.Та я не маю наміру здаватися… Переживши декілька сотень пекельних реформ, пройшовши дев’ять кіл пекла, знищивши кілька тисяч конкурентів на шляху до цілі… тут я не пропаду! Треба лише пристосуватися, злитися з натовпом…

А для початку – зовнішній вигляд! Не можу ж я вештатися з рогами та у пекельному лохмітті, як якийсь аніматор з карнавалу на Хеллоуін.

По людським міркам мені було не набагато більше, ніж 45 років… Я подивився на своє віддзеркалення у вітрині, і те, що я там побачив мене в принципі не влаштовувало! Не буду я описувати свій вигляд, щоб не наганяти нудьгу… ну просто мені не подобалося!

Тому я зосередився, згадавши старі демонські штучки — ілюзія, проста, як шепіт спокуси. Мої роги зникли під шапкою волосся (ну, майже — вийшло щось сивувате, як у типового чоловіка за 40+), копита перетворилися на звичайні ноги, а хвіст... гаразд, хвіст я просто сховав у штани. Тепер я виглядав як середньостатистичний чоловік: зморшки, трішки втомлений погляд, костюм, який я "позичив" з вітрини магазину, коло якого я стояв... як і черевики… Все фірма, не щось там для загального вжитку… Для солідності – капелюха натягнув на вуха… його я позичив у чоловіка, який проходив поруч (він не помітить, повірте) І готово! Ветус – простий смертний. Або майже… ну добре, не смертний і не майже… Але вигляд вже мені подобався.

Демону не треба їсти чи спати, та щоб не виділятися, я повинен жити "по-людськи". Квартира — перше діло. Я пройшовся вулицею, побачив оголошення: "Здається кімната, дешево". Ні, не моє! Не солідно!

Я хочу щось із розмахом, як у тих американських фільмах – скажімо, "Друзі", де всі вештаються з кавою й сміються над дурницями. Так-так, не дивуйтеся, цей пекельний серіал ми змушували дивитися особливо ретивих грішників… а тому й самим доводилося дивитися.

Я пройшовся вулицею і побачив агентство нерухомості з шикарною вітриною. Усередині сиділа жінка в окулярах, що клацала по ноутбуку.

"Шукаєте житло?" — запитала вона, не підводячи очей.

"Щось просторе, з видом", — відповів я, наблизившись… і прошепотім "Він солідний клієнт, запропонуй найкраще".

Її очі звузилися, але вона всміхнулася:

"У нас є пентхаус у новобудові. Дві спальні, тераса, вид на місто. Три тисячі на місяць".

Я кивнув, шепнув ще раз: "Знижка для такого, як я". wt

"Гаразд, дві з половиною, але аванс одразу", — сказала вона, простягаючи ключі.

Я "матеріалізував" гроші — дрібна ілюзія, нічого складного — і ось я вже в ліфті, що підіймається на верхній поверх. Квартира вражала: світлі стіни, м’який диван, величезні вікна з видом на міські вогні, що блимали, ніби зірки в пеклі.

"Оце діло!" — подумав я, сідаючи на диван. Спати не треба, але розлягтися з келихом уявного вина й поглянути на місто — чому б ні? Я уявив, як би мої біси позаздрили такому "офісному" житлу.

Далі – автомобіль. Я знаю, що у людському світі це не розкіш, а засіб пересування! І без автівки в цьому місті – як без рогів у пеклі. Я вийшов на вулицю, де вже стемніло, і вогні машин миготіли, ніби очі демонів.

Після нетривалої прогулянки містом я знайшов стоянку з вживаними авто на околиці – місце, де пахло мастилом і обманом. Продавець, молодий хлопець з масними руками й татуюванням на шиї, підійшов, посміхаючись фальшиво:

"Шукаєте тачку? Маю класний седан, дешево, але їде як ракета!"

Я оглянув стару машину – кузов подряпаний, двигун кашляв, як грішник на сповіді.

"Скільки?" — запитав я.

"Тисяча, але для вас — дев’ятсот".

Ну ні, дешеве авто, яке помре своєю смертю десь у заторі – це трешняк! Я заслуговую на краще!

Тому було прийнято рішення пройтися ще… Я дійшов до шикарного ресторану на центральній вулиці – скляний фасад, блискучі машини біля входу, офіціанти в білих сорочках.

Поруч стояв чоловік у дорогому пальто, явно задоволений собою, і припаркував свій блискучий чорний BMW X7.

"Оце так тачка", — подумав я, наблизившись.

Він щойно вийшов, тримаючи телефон, і бурмотів: "Так, угода закрита, давай до півночі гроші".