Пролог

Чи легко бути демоном? Питання риторичне, адже ніхто з вас не був на моєму місці. Я — Вету́стус, хоча, можна просто – Ветус… демон третього кола, спеціаліст із дрібних спокус і загальної життєвої нудьги. Тисячоліттями я шепотів у вуха: "Вкради…", "Збреши …", "Прокляни …"… і таке інше.

Нічого грандіозного — я не з тих, хто влаштовує апокаліпсиси чи краде душі королів. Моя робота — це дрібний пісок гріха, який забивається в шестерні людської совісті. І знаєте що? Я був у цьому профі! Навіть очолив маленький відділ на десяток бісів у моєму підпорядкуванні… без вихідних та відпусток, без соцгарантій і перспективи кар’єрного росту… ну, все як у пеклі! Але після шести тисяч шестисот шістдесяти шести років я відчував себе... як би це сказати... занадто старим для цього... лайна.

У пеклі все пахло сіркою й недогарками душ, а мій кабінет — це тьмяна, ніби печера, кімнатка з тріснутим столом, завалена пергаментами. Кожен день — те саме: спокуса, запис у журнал, черговий грішник, який думає, що я його персональний диявол.

Та якось у пеклі все пішло шкереберть, коли вони запровадили "пенсійну реформу". Уявіть: пекло, де смола кипить, грішники волають, а тут — бюрократія! Мені вручили пергамент із печаткою: "Вету́стусе, вітаємо, ви досягли пенсійного віку. Час на відпочинок!"

Відпочинок? Для демона? Я намагався скаржитися, але черга в пекельній адміністрації тяглася довше, ніж гріхи Іуди. І ось, поки я сперечався з якоюсь рогатою секретаркою, мене затягнуло в портал. Якийсь дурень із відділу кадрів натиснув не ту кнопку? І — бам! — я лечу крізь вихор вогню й попелу. А в слід мені «Ти сам винен, старий рогатий!» від секретарки-кози.

Коли я приземлився, то думав, що потрапив у ще глибше коло пекла. Але фіг вам.... Я потрапив… у світ людей! Уявляєте демона у світі людей? Тотальний шок!

Місто — брудне, галасливе, з пробками, нахабами на вулицях та вивісками "Кава 24/7". Я вдихнув повітря, просочене вихлопами й запахом смаженої олії, і посміхнувся: корупція на кожному кроці, брехня в кожному слові, "рєшалово" за кожним кутом. Рай для демона!

Я потирав руки, готовий розгорнутися: шепнути тут, підштовхнути там, відв’язати метафоричного коня, як у тій старій притчі. Знаєте її? Демон відв’язав коня, селянин його вкрав, купець купив, інший убив за нього — і все пішло по кривій. Моя улюблена схема: один маленький гріх, і люди самі розкручують хаос.

Але я швидко зрозумів, що щось не так… тут гріхи творилися без моєї участі! Люди тут не потребували демона. Вони самі були ніби демонами — і, чорт забирай, це бісило!

Я стояв посеред цього хаосу, невидимий, ігнорований, як старий дід, що бурмоче на молодь. Десь з автівки звучала пісенька… я вловив кілька слів, з яких «… важко серед вішальників бути оптимістом!». Як влучно! Я занадто старий для цього лайна. Але, здається, все тільки починається.

Це не буде легко. Я, демон із шестисячним стажем, опинився в світі, де мої навички нікого не цікавлять і, здається, нікому не потрібні. Люди тут самі крутять колесо гріха, і я — зайвий гвинтик у їхній машині хаосу. Але здаватися? Ні, це не для мене. Треба пристосуватися! Нічим не відрізняється від нашої пекельної адміністрації…

А для цього варто лише злитися із суспільством, стати одним із них… знайти роботу, хоч би яку, і робити те, що я вмію найкраще – сіяти дрібні спокуси, спонукати до гріхів… але вже не як демон, а як… скажімо, радник або чиновник… Чиновник? А от це ідея! Мій талант та спеціалізація стануть в нагоді! Можливо, я занадто старий для цього лайна, але, здається, саме час навчитися грати за новими правилами.