Глава 5

За кілька хвилин хтось стукає у двері. Цього разу я, навчена прикрим досвідом, запитую, хто там. І дуже дивуюся, адже мені приносять замовлення, якого я не робила. Не встигаю заперечити й пояснити, що вони помилилися, як заходить раптовий гість, який постраждав від моєї гарячковості. В руці тримає мій фен, на губах блукає загадкова усмішка.

— Це я замовив, — впевнено заявляє й дає добро офіціанту розставити закуски на столі, а ще пляшку шампанського і навіть свічки.

Я просто спостерігаю за процесом, не знаходячись, що й сказати.

— Навіщо? — запитую розгублено, коли офіціант виходить, зачинивши за собою двері.

В голові нуль нормальних ідей. Я настільки не звикла до чогось такого, що в думки закрадається лише якийсь підступ. Хоча дуже хочеться вірити, що я просто сподобалася цьому вродливому й впевненому в собі чоловіку, і він в такий гарний спосіб вирішив до мене позалицятися.

— Зробити тобі сюрприз, — усміхається він, і в очах теж сяє усмішка відблисками яскравих вогнів за вікном.

— Навіщо? — знову повторюю.

— Ти мені сподобалась, Варю, і я хочу провести з тобою час.

— Ось так просто? Ти всім, хто тобі сподобається, влаштовуєш романтичні вечері? — чомусь теж усміхаюся, тільки явно розгублено.

— Ні.

Бреше? Точно в ліжко затягнути хоче? Ще й так хитро підкочує, що спробуй відмовитися!

— А якщо я скажу, що не хочу?

— Тоді я піду й повернуся завтра.

— А якщо я й завтра скажу ні?

— Прийду післязавтра.

— А якщо…

— Можна продовжувати до нескінченності, Варю, — він робить крок у мій бік. Його очі блищать загадково, кутики губ натякають на усмішку. — Я терплячий і вмію чекати. І вже точно не збираюся так просто здаватися. Ти моя новорічна несподіванка, Варю. Я загадав тебе ще в потязі. Вирішив, якщо ми зустрінемося знову — отже, це доля. А ми зустрілися аж тричі.

— Двічі, — виправляю його. — В потязі й у кафе біля спусків.

— Тричі. Я бачив тебе тут у ресторані коли ти поверталася після прогулянки. Попросив віднести тобі квіти й замовив вечерю, щоб разом відсвяткувати Новий рік. Що скажеш? Готова ризикнути? Чи я справді тебе лякаю?

— Ні! Що ти! Ну… хіба що зовсім трішки… — ніяково відводжу погляд.

— А якщо так? 

Він робить крок в мій бік, останній, скоротивши відстань між нами нанівець, і торкається мого підборіддя пальцями. Під легким натиском задираю голову, шоковано спостерігаючи, як він наближається. Торкається моїх губ своїми й завмирає. Обличчя поколює від цього легкого дотику, а шкіра вкривається мурашками. Мов зачарована, розтуляю губи й першою куштую його на смак. Він поглиблює поцілунок, ніжно пестить мої губи, обіймає мене рішуче.

І справді, зовсім не боюся його. Навпаки, з ним почуваюся в безпеці. Мене огортає спокій і впевненість, що з таким чоловіком мені немає чого боятися. Впевнений, рішучий, спокійний, ввічливий. І навіть не образився за мою витівку.

— Якщо так — то ризик цілком виправданий, — кажу йому, ніяково всміхаючись, коли чоловік розриває поцілунок. — А-а… — тягну розгублено, щойно зрозумівши, що навіть імені його не знаю. — Ти не скажеш мені своє ім'я?

— Руслан, Варю. Мене звати Руслан.

Хто б міг подумати, що моя поїздка в Карпати й бажання щось змінити у своєму житті призведе до несподіваного знайомства, про яке я тільки мріяти могла. І що ця новорічна несподіванка зовсім скоро закінчиться моїм "так" вже на зовсім іншу пропозицію, яка пов'яже наші з Русланом життя назавжди.

Моя найбільша мрія — збулася. Я знайшла своє кохання.

А ви вже знаєте, що загадаєте в Новорічну ніч?

Кажуть, в цей час стаються справжні дива…

*** Кінець ***