Глава 4

Заходжу в номер, прихопивши квіти. Вже зачинивши двері, запізніло думаю: а навіщо я їх забрала? Хай би там стояли під дверима, тоді б він не знав, що я повернулася.

От дурна…

Це ж тепер Олег може повернутися й знатиме, що я в номері. Чесно — я вже починаю його побоюватися. А якщо він замислив щось недобре? Новий рік, та ще й у горах… Всі відпочивають, п'ють, галасують. Раптом він захоче щось зробити зі мною, ніхто ж не прийде на допомогу. А поліція поки доїде через кучугури… Якщо я встигну зателефонувати. До того ж, підозрюю, в них сьогодні вистачатиме викликів.

Мені стає страшно. Не на жарт страшно. Обходжу свій номер в пошуках чогось, що можна використати для самозахисту. Поки шукаю, накручую себе добряче. Намагаюся заспокоїтись, переконую себе, що двері вибивати він точно не стане. Не впущу його, та й усе.

А з іншого боку, найкращий захист — це напад. Я не хочу весь відпочинок ховатися. Треба дати йому відсіч, щоб і думати про мене не смів, не те що пертися слідом через пів країни.

Псих!

І саме на цій думці мене застає стукіт у двері. Ну я йому зараз влаштую! Хапаю пляшку з шампанським… Ні, ставлю назад. Шампанське шкода. Раптом пляшка не витримає й розіб'ється об його дурну голову?

На столі стоїть ваза зі штучними квітами. Теж ні, ще вб'ю ненароком. А от остудити його запал — те, що треба. Набираю крижаної води з крана, рішучим кроком прямую до дверей, відмикаю, ривком відчиняю навстіж і, вигукнувши спересердя:

— Дай мені спокій, псих! — з розмаху виплескую воду в обличчя прибульця.

… Запізніло вловлюючи, що і зріст у чоловіка, що шоковано застиг на порозі, не той, і фігура зовсім інша, ніж у мого колишнього, і погляд…

Ваза вислизає з рук і, як це не дивно, не розбивається. Глухо дзенькнувши, котиться вбік. Я, зойкнувши, прикриваю рота руками й витріщаюся на чоловіка широко відкритими очима. Господи, соромно ж як!..

З його волосся стікає вода, одяг теж намочила, і слів підібрати не можу, щоб виправдати свій дурний вчинок. Вічка у дверях немає, але можна ж було запитати, хто там…

— По різному мене дівчата зустрічали, але щоб ось так — вперше, — хмикнувши, каже він і сам проходить всередину, не чекаючи запрошення.

Я настільки розгублена, що пропускаю, відступаю вбік, а він зачиняє за собою двері. Двері мого номера. Простягає руку, яка була за спиною — а там червона троянда.

— Це тобі, Варя.

Так то від нього були квіти…

Я нарешті відмираю.

— Вибач, будь ласка. Я думала, то колишній знову. Я… я не хотіла.

— Не колишній, Варя. Теперішній, — з загадковою усмішкою каже він і підморгує.

— Що? — я нічого не розумію. Теперішній? Що він має на увазі? Те, що я подумала чи… 

Це пропозиція… зустрічатися? Чи такий хитрий спосіб затягнути мене в ліжко?

— Дозволиш скористатися твоєю ванною кімнатою й феном? Просушу одяг, не хочу в мокрому Новий рік зустрічати, — посміхається він.

— А ти… — трохи дивуюся, гублюся. Страшнувато залишатися з незнайомим чоловіком сам на сам. — … Я дам тобі фен, але краще, щоб ти просушив свій одяг у своєму номері, — кажу невпевнено, увімкнувши здоровий глузд. Тому й натякаю йому, що не хочу, щоб він тут залишався.

Чоловік із цікавістю розглядає мене, схиливши голову набік і злегка усміхаючись.

— Гаразд, — погоджується легко.

Вручаю йому фен. Він виходить за двері, а я з полегшенням і водночас із сумом видихаю. І хотілося б, щоб він залишився, і страшно. Що як він якийсь ненормальний? Ну або просто вирішить напоїти мене й скористатися.

Хоча не схожий він на такого. Тільки хіба ж у психів та маніяків на чолі написано, що вони такі? Кажуть, що вони виглядають більш ніж адекватними людьми. Настільки, що можуть мати сім'ю, яка гадки не має, наскільки небезпечна людина живе поруч.

Ні, це вже я накручую себе.

Я просто боюся знову розчаруватися.