Глава 2

Поки сусід по горішній полиці вийшов, переодягаюся під ковдрою, тому що не хочу цих двох внизу ні про що просити. Чекаю прибуття й милуюся засніженими гірськими краєвидами. Тут так гарно. Обожнюю Карпати й Західну Україну. Якесь відчуття затишку тут огортає, відчуття казки. І справді починаєш вірити в дива.

Колись і я зустріну свою долю. Обов'язково знайду хорошого хлопця, закохаюся в нього, а він у мене, і я обов'язково буду щасливою. Він буде дбати про мене, а я про нього. І не буде ось цього негативу, як між парочкою по сусідству. Як вони не намагаються вдавати із себе щасливих, а відчувається між ними напруга. Як на мене, вони насправді п'ють одне з одного кров. Стосунки, які виснажують, а не дарують щастя. 

Я від таких втекла. Я мрію про інше.

І маю зізнатися хоча б сама собі, що мене насправді не лижі цікавлять і відпочинок. Мені хочеться вірити, що станеться маленьке диво, я загадаю бажання і воно обов'язково збудеться, якщо зробити це в такому особливому місці, де казка здається реальністю.

Я понад усе хочу зустріти того єдиного, а вдома, де колишній не дає проходу, це здається нереальним. Він все сподівається помиритися зі мною, а мене ті токсичні стосунки більше не цікавлять. Він кровопивця й егоїст. 

Коли потяг нарешті зупиняється, я вже стою в коридорі напоготові, як і більшість пасажирів. Натовп потроху вибирається, підходить і моя черга. Кочу валізу, перед сходами зупиняюся, прикидаючи, як її спустити вниз. Спершу протискуюсь сама на сходинку нижче, щоб підхопити її. Ось вам і недолік зимового відпочинку: речей наче небагато, а насилу запхнула в найбільшу валізу й тепер ледве можу її підняти. Та ще й рюкзак за плечима.

Роблю зусилля, щоб підняти свій вантаж, і з подивом завмираю. Надто вже раптом валіза стала легкою. Здіймаю погляд, а наді мною стоїть той самий чоловік, сусід по купе. З легкістю підхопивши мою валізу, він дивиться на мене з усмішкою. Доводиться відступити, спуститися вниз, поки він без особливих зусиль і мою валізу спускає, і в другій руці свою тримає.

Натягую глибше шапку, ховаючись від морозного повітря. А взагалі хочеться натягнути її на очі й сховатися не від холоду, а від пронизливого погляду цього чоловіка. І від ніяковості через те, на що планую зважитися. Та тільки я збираюся розтулити рота, щоб подякувати й спробувати познайомитися з ним, як чоловік, усміхнувшись наостанок, розвертається і йде геть.

Ну от, треба було раніше думати, поки в потязі їхали, а не соромитися й ховати очі. От він і вирішив, що я зовсім не зацікавлена в знайомстві з ним, і втік.

От тому мені й не щастить у стосунках. Надто помислива й сором'язлива. А ще м'яка. Тому тільки такі нахабні користувачі й клюють на мене, як колишній. А ще він так вправно задурив голову моїм батькам, що ті запросили його на святкування. Я їм пояснюю, що між нами все, не зустрічаюсь я більше з Олегом. А вони думають, що ми просто посварилися й намагаються нас помирити. 

Це ще одна причина, чому я так далеко втекла, сказавши, що маю побути на самоті й подумати.

Настрій погіршується, і вже не настільки тішить перспектива провести час у горах. Плетуся в пошуках потрібного мені автобуса. Нарешті знаходжу. Знову з сумом дивлюся на валізу, зупинившись перед сходами. Тільки цього разу допомогти немає кому. Доводиться з пихтінням і крехтінням тягнути її самій. Розплатившись з водієм, займаю вільне місце й зосереджуюся на краєвидах за вікном. Все ж краса неймовірна.

Діставшись готелю й поселившись у своїй кімнаті, розумію, що настрій зійшов нанівець і я нікуди не хочу. Дурна це була витівка їхати так далеко. Навколо люди сім'ями, парами, компаніями, тільки я одна. Хто ж зустрічає Новий рік на самоті? Тільки такі невдахи, як я.

Роблю над собою зусилля. Я приїхала відпочити й гарно провести час, здійснити мрію й навчитися їздити на лижах. Я проїхала шлях в кілька сотень кілометрів. Отже, я це зроблю!

Приймаю з дороги душ, спускаюся до затишного ресторану на першому поверсі готелю і, швидко перекусивши, одягаю придбаний з нагоди поїздки гірськолижний костюм та йду втілювати свою мрію.

А після пари годин страждань з інструктором розумію, що з мене така гірськолижниця, як і балерина. Тобто ніяка. Я тільки те й роблю, що клякну з переляку і падаю. Пожалівши інструктора й свої сідниці, здаю лижі й прямую до найближчого кафе. Єдиний результат моїх страждань — це страшенний голод.

І тут мені теж не щастить. Всі місця зайняті, а з сусіднього ресторану я втекла, навіть не роззирнувшись. Там такі ціни, що на вході валер'янку давати треба. Навіть для гірськолижного курорту в пік сезону занадто дорого.

Окидаю поглядом приміщення, думаючи, а чи не підсісти до когось?

І раптом бачу знайоме обличчя.

Так дивуюся, і радію, і лякаюся, і хвилююся, що стою й витріщаюся на нього, не відразу зрозумівши, що він теж дивиться на мене. А потім усміхається й киває мені! Червонію, відводжу погляд і… переконую себе, що я зможу підійти до нього. Якщо вже так сталося, якщо він мене помітив і не проігнорував, потрібно хоча б подякувати йому за допомогу. Ну і, раптом вийде, це буде чудовий привід познайомитися. 

Спершу підходжу до стійки й роблю замовлення, відтягуючи час. Збираюся з думками. Швидко визначаюся зі стравами й, видихнувши хвилювання, киваю в бік столика, за який збираюся нахабно підсісти. Прошу принести мені обід туди, даю собі кілька секунд зважитися й піти самій в тому ж напрямку.

Як раптом…

— Варя, сонечко. Яка несподіванка, побачити тебе тут! Я ж тобі казав, що нам судилося бути разом.