На Новий рік всі загадують бажання, мріють про високе, чисте і щире. А потім прокидаються з похміллям і дивуються, чому правило "як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш" — працює.
Я вирішила цього разу зустріти Новий рік подалі від метушні великого міста й родини. Ні, сім'ю я свою люблю, хоч вони й бувають нестерпними, але захотілося нових вражень.
Для цього купила квиток до Карпат, орендувала кімнату в готелі й планую здійснити свою мрію: навчитися їздити на лижах. Ну, або на сноуборді. Чи хоч на чомусь навчитися, головне — не на дупі з ганьбою.
Їхати довгенько, зате чудова нагода перезавантажитись.
У своє купе заходжу першою. Це радує, можна розміститися, не штовхаючись і нікому не заважаючи. Моя полиця верхня, але валізу я туди точно не запхну. Ледве докотила через весь вокзал, ще підняти…
Ні, ніяк. Думаю, ніхто не образиться, якщо я прилаштую її внизу. Скромно поставивши свою валізу під стіночку у відсік для багажу, прикидаю, що для ще однієї точно вистачить місця.
Зі спокійною совістю швиденько переодягаюся, видираюся на свою полицю, застеляю постіль і вмощуюся, вставивши навушники у вуха. Година ще не пізня, але, враховуючи, що я всю ніч не спала, майже одразу відключаюсь.
Вже десятий сон бачу, як відчуваю, що хтось торсає мене за плече. Квитки перевіряти прийшли чи що?
— Зараз, — спросоння тягнуся до кишені й пхаю квиток у руки тому, хто стоїть поруч.
І тільки після цього розумію, що худорлявий хлопець, який застиг з розсердженим обличчям прямо переді мною — точно не провідник.
— В мене теж квиток є. Але це не означає, що я на вашій полиці маю право свої речі розкидати.
Що?
Навіть нахиляюся й дивлюся на полицю під моєю, але там моїх речей немає. А от чиясь валіза валяється в проході. Ой… Це ж моя!
А що вона там робить?
— Ви що, мою валізу викинули? — з обуренням запитую й впираюся поглядом в незнайомця. Хлопця мого колишнього нагадує, про якого якраз і хотілося не згадувати взагалі. Такий же грубіян, як виявилося.
— Ні, я всього лише звільнив свою скриню для своєї валізи й валізи своєї дівчини, — з такою зверхністю заявляє, що я гублюся на мить. — А ви свою заберіть, не захаращуйте прохід.
— Масику, ти вже тут розібрався? — чую аж надто солодкий і задоволений дівочий голос.
А за тим грубий чоловічий бас:
— Прохід, не захаращуйте, — говорить з паузою і таким тоном, що сироти розповзаються шкірою.
Голову задираю — стоїть мужичара, високий, кремезний, не знаю, як він тут взагалі поміститься. Дівчина десь в проході зникає, не наважившись увійти після появи нового пасажира. Її "герой" з розгубленим виразом осідає на диван. А новоприбулий легко підхоплює мою валізу, засовує у верхній відсік для речей і… на мить затримавшись на мені поглядом, усміхається й підморгує.
Йой.
Червонію від маківки до п'ят і вище натягую ковдру, наче вона мене врятувати від зніяковіння може. Крадькома спостерігаю, як чоловік закидає і свою валізу нагору, а потім з надзвичайною для такого масивного, м'язистого тіла легкістю залазить на верхню полицю навпроти моєї, спершись при цьому однією рукою об свою, а другою — об мою.
Скоса дивлюся на його долоню поруч зі своєю, і шкірою біжать мурашки. Ні, рука в нього нормальна, але те, що вона опинилася так близько — викликає ступор. Міг би й сходинками скористатися, а не лізти на мою територію.
Парочка внизу тихо гомонить, більше не намагаючись мене зачіпати. Чоловік навпроти вмощується напівсидячи, полиця для нього явно замала, і кладе на коліна ноутбук. А я повертаюся до стіни, встромлюю навушники й намагаюся заснути, тільки сон тепер ніяк не йде. Ще й провідниця кілька разів заходить, відволікає, то квитки, то чай-кава, то парочка знизу бігає туди-сюди. Невгамовні якісь.
Вранці почуваюся розбитою і змученою. Крадькома кидаю погляд на чоловіка навпроти — так і заснув із ноутбуком на колінах. Уявляю, як йому все болітиме після спання в такому незручному положенні. А він насправді дуже симпатичний. То просто від несподіванки я злякалася. Голос в нього такий, що ух. Та й масивний. Але гарний.
Обсмикнувши себе, адже нема чого витріщатися на чужих чоловіків, беру речі й прямую до туалету. Добре, що прокинулася завчасно й ще немає черги. Привівши себе до ладу наскільки це можливо, повертаюся назад.
А відчинивши двері, відчуваю, наскільки простір в купе звузився. Чоловік стоїть в проході, явно теж збираючись туди ж, звідки я, от тільки ми тут не розминемося. Та він відступає й киває мені, щоб лізла нагору. Ввічливий, а я навіть не подякувала з переляку.
Я і лізу. Вчепившись в ручку, задираю ногу… і одним махом опиняюся ледь не одразу на поличці, коли міцні руки стискаються на моїй талії й підіймають мене. З неймовірним прискоренням залажу на полицю й сполохано повертаюся до чоловіка обличчям, та він уже виходить, наче ніде нічого.
Відчуваю добряче збентеження, адже ця раптова увага… це симпатія з його боку? Чи просто ввічливість? Чомусь так прикро стає, що, найімовірніше, спільною поїздкою все й закінчиться. Ми розійдемося кожен своїм шляхом, і такий приємний вродливий чоловік дістанеться комусь іншому. А може й вже дістався. Мені ж дістаються тільки ось такі козли, як той що внизу дрихне.
Добре, що я вирішила зробити собі подарунок на Новий рік і відпочити в горах, відволіктися й здійснити свою маленьку мрію. Попереду чекають тільки позитивні емоції!
#7906 в Любовні романи
#1897 в Короткий любовний роман
#1827 в Жіночий роман
Відредаговано: 11.12.2022