Пролог

На вулиці вже давно стемніло, а годинник щойно пробив десяту годину. Чоловік подивився на вхідні двері, після чого посміхнувся і взяв блокнот, зайшов у дитячу кімнату. Там на нього чекали двоє маленьких дітлахів і, як тільки двері відчинились, вони  одразу поставили стілець і лягли у свої ліжечка. Чоловік пройшов в середину і сів на стілець, який для нього підготували, звернувся до дітей.

- Ясенія, Русан, ви готові до ще одної історії?

- Так, дядько Дарій. – в один голос промовили дітлахи, сяючими очима дивлячись на чоловіка.

- Тоді почнемо. – відкрив блокнот посередині, посміхнувся. Як давно то було. Наче все життя промайнуло. – Одного дня, у самій віддаленій галактиці на самій далекій планеті, на екваторі розтягнулось невеличке містечко – Орлик. Там у самому центрі міста мешкала невеличка родина. Тато, мати та їх маленький синочок. Хлопчик завжди хотів побачити космос і з самого дитинства спостерігав за нічним небом. У чотири рочки йому батьки подарували телескоп, що дало змогу хлопцю побачити зірки ще ближче. Кожен день для нього був новим відкриттям, а став доросліше, він почав щось будувати у себе в кімнаті, в надії колись побачити зірки ще ближче. І от вже скоро йому мало виповнитись вісімнадцять років. В цей час, неподалік від містечка, де протікала річка, з маленького «зернятка» розпустилась величезна троянда. Але це була незвичайна квітка – вона вся складалась з малесеньких пелюсток. Ці пелюстки мали кожен свій колір і свою історію…

- Дядько Дарій, а мешканці містечка знали про цю квітку? – спитала Ясенія, сідаючи на ліжко, і дивлячись на свого брата.

- Не поспішай. Ми до цього дійдемо. – ласкаво вимив, посміхаючись, після чого з ніжністю в голосі продовжив, - Так от… Рано вранці, коли тільки з’явились перші промені сонця, все місто засяяло кольорами веселки. Від такого сяйва всі мешканці прокинулись і, побачив такі чудеса, повиходили на вулиці. Дорослі в цю мить раділи наче діти, бо таке сяйво було початком року подорожі. Оріан, так звали хлопчика…

- Як нашого татка? – радісно і здивовано вигукнув Русан, підскакуючи на ліжку.

- Саме так. – З посмішкою промовляв Дарій, спостерігаючи за дітьми. – Продовжуємо?

- Авжеж! – в один голос відповіли вони, сідаючи зручніше

- На чому я зупинився? – подивився у блокнот. – Знайшов. Оріан, як побачив сяйво, одразу вибіг на вулицю. Помітив, що всі дорослі направились в один бік, він пішов за ними. І от, вони всі опинились біля тої чарівної квітки. Оріан, намагаючись побачити, що там відбувається, протиснувся між людьми і нарешті став у першому ряду, побачив, як зі стебла тої чарівної квітки почали з’являтись родини і пари. Вони були дуже схожі на тих мешканців, що жили в цьому містечку, і навіть мали схожу мову. Не розуміючи, що тут відбувається, хлопчик трішки відступив назад. Тут раптом з натовпу з’явився мер цього містечка, пройшов до гостей зі стебла і привітався. «Ми на вас чекали» - радісно промовив чоловік, дивлячись на молоду пару. «Тисячу років не бачились» - потиснув руку, промовив чоловік зі стебла. Після цих слів всі дорослі почали радіти і вітати гостей, а Оріан дивився на все це і не розумів, що щойно трапилось. Поки він літав у своїх думках, гості разом з мешканцями містечка розійшлись. Залившись на одинці зі своїми питаннями, хлопець вирішив сам про все дізнатись. Підійшов до стовбура, він торкнувся його рукою і перед ним відчинилась двері. «Оце так чудеса» радісно промовляв хлопець не наважуючись зайти в середину. І от він майже вже вирішив зробити крок, як колір кімнати змінився. Відсторонившись, він швидко сховався, а зі стовбура через декілька хвилин вийшла ще одна пара. Спостерігаючи за тим, як вони безтурботно розмовляють, Оріан вирішив доки повернутись до свого будинку, а трішки пізніше, ще раз прийти до квітки…