Глава 44

Їдучи в електричці, я багато згадувала. 

Пригадався Павлик із Мариною, які кохають одне одного, але теж мають чимало суперечок і випробувань у своєму спільному сімейному житті.

Також згадала чомусь Володимира, горе-викрадача, котрий мав, напевно, незатишне і невлаштоване особисте життя, якщо зважився на злочин. Адже якби поруч із ним була кохана людина, то навряд чи він витрачав би свої сили і вміння на злочини. Він, до речі, чекав зараз на суд. У свій час про успішне й швидке розкриття справи про “Очі Сонця” багато писали в пресі та Інтернеті, говорили по телевізору. Капітан Гавриленко отримав підвищення на посаді. Цей чоловік і справді цього заслужив, адже був талановитим детективом.

Колти повернули назад у музей, але перед цим затримавши і замовника пограбування. Ним виявився один із функціонерів у владних структурах столиці. Його також було заарештовано на вокзалі на другий день у райцентрі, як тоді й планувалося. Зловили “на живця”, так би мовити, при передаванні пограбованого з рук у руки, бо Володимир активно співпрацював із поліцією. 

Євген також не зник остаточно, а колись прислав мені повідомлення на телефон, обіцяючи обов'язково приїхати на рибалку, бо я його запрошувала! Ми перекинулися кількома ввічливими фразами у чаті, і я ще тоді подумала, що невідомо, чи потраплю я знову в село. Але життя непередбачувана штука: ось я знову їду в Кипнівку, хоча раніше думала, що ніколи туди не повернуся.

Біля бабусиної хати нічого не змінилося. Так само ядучо і яскраво жовтіли пофарбовані вхідні двері, так само співали птахи, гуділи комахи, шуміли дерева... Трава біля стежини, що вела до хати, вже відросла, і в ній де-не-де стирчали якісь дрібні біленькі квіточки. Літня кухня була причинена, а біля криниці грілася на сонці вода у великій балії. Саме тій, у якій я колись хотіла викупати Джмелика.

Джмелик радісно почав бігати подвір'ям, щось винюхуючи, напевно, згадав місце, де раніше був. Я пройшла кілька кроків до хати, і наче дежавю якесь відбулося: скрипнули двері і на поріг вийшов Максим. Джмелик радісно кинувся до нього. Почав лащитися, зрадник. “Я з ним потім проведу бесіду, - подумала я мляво. - Нема чого до чужих людей лащитися…”. Ця дурна думка промайнула і зникла… В голові стало порожньо і… радісно…

Як і при першій нашій зустрічі Максим був до пояса оголений, у джинсах і босий. Французький мачо, чорт забирай! Ален Делон села Кипнівка! Легка щетина, накачаний торс, рельєфні м'язи - нічого нікуди не поділося. Хіба що вираз обличчя чоловіка був трохи іншим, аніж тоді, коли ми побачилися вперше: він не здивувався, як тоді, майже місяць тому, а як і я, - зрадів.

Я помітила, як щасливо блиснули очі чоловіка, він пройшов стежиною до мене і зупинився за крок, вдивляючись в обличчя. Ох, але ж і я сама неймовірно зраділа!

Ну, от! Як побачила Макса, то одразу ж забула про все на світі. І про те, що ненавиджу його і він мені геть байдужий. І про те, що сказати йому мала. Стояла і дивилася на нього. А він на мене.

Макс трохи схуд, але щоб і справді був “чорний”, тобто дуже страждав, як розповідала Оля, то непомітно було. Може, та “чорнота”, той сум і туга, про який вона говорила, зникли, коли Максим побачив мене?

Бо в мене одразу ж все стало на свої місця. Я пожирала очима коханого чоловіка і розуміла, що без Макса нікуди не поїду. Що він мій і тільки мій. Що я сама дурепа і жінка, яка проводиться, звичайно, як справжня жінка - тобто, непередбачувано, але цього разу я піду всупереч своїй суперечливій натурі і все зроблю, щоб ми з коханим були разом. Бо я ж кохаю його. Отака я дивна. Адже їхала сваритися, а вирішила… ні, не миритися… а поставити Макса перед фактом: я його кохаю і ми будемо разом… Напевно, всі жінки такі. Думають одне, говорять інше, а роблять взагалі десяте…

- Марто, я хотів.., - почав першим Максим, не відводячи від мене погляду.

Що хотів Максим, залишилося загадкою, бо дещо сталося.

- І чого б я ото голяка ходила? - раптом почула я за спиною знайомий голос. - Безсоромники! Ви що, вже просто на вулиці зібралися цілуватися і непотребством займатися?!

Баба Валька була в своєму репертуарі. Якраз ішла дорогою (а може, побачивши мене, спеціально пришкандибала до мого паркану, щоб добре роздивитися, що тут відбувається, і потім плітки розпускати?) і вирішила втрутитися в ситуацію.

- Ні совісті, ні сорому в сучасної молоді, одні секси на умі! А перед людьми не соромно вам? Адже не в шлюбі живете! У гріху! Тьфу!

- Чому в гріху? - раптом запитав Максим у паскудної баби. - Марта моя наречена, у нас незабаром весілля.

Він ступив крок і обійняв мене, пригорнув до грудей. Одразу ж стало затишно, тепло, щасливо… Я зрозуміла, що саме тут, в обіймах цього чоловіка, моє місце. Мовчки також обняла його і сховала обличчя на грудях. Від Максима пахло чоловічим дезодорантом і… яблуками.

- Що, правда? Весілля? - здивувалася баба Валька. - А чого це я не знаю?!

- Так ми щойно вирішили! - промовив Максим, цілуючи мене в скроню. - Я неймовірно кохаю Марту. І у нас буде дитина. 

- Що-о-о? - баба ще більше вирячилася. - І коли це ви встигли? От, молодь! Через місяць вже й дітей заводять! Але те, що весілля буде - це добре, - кивнула раптом баба схвально. - Я прийду на свайбу, не сумнівайтеся! Люблю на весілля ходити! І на похорони! Завжди там все правильно. Бо по закону робиться. І по людському, і по Божому. Побіжу-но я в магазин! - раптом заклопоталася вона. - Хліба треба купити, крупи там якоїсь, ковбаски…