Глава 41

- А чи знаєте ви, Марто, ось таку французьку галерею? - капітан Гавриленко увімкнув телефон, щось там потицяв і прочитав повільно. - Ґалеріє Перротін?

- Галерею Перротан*? Та хто ж її не знає? - здивувалась я, не розуміючи, до чого клонить поліцейський.

- Ну, я не знав донедавна. Перротан, кажете? Не вчив французьку, на жаль. Англійська була в школі. Та й, знаєте, якось не цікавлюся життям сучасного мистецтва, - посміхнувся капітан. - Та й, знаєте, думаю, і присутні тут громадяни вперше про неї чують, - він обвів поглядом присутніх, але всі дивилися здивовано й зацікавлено. Явно, у капітана був якийсь сюрприз для всіх, бо його очі заблищали азартним блиском.

- Ну, я знаю, бо захоплююся малюванням, люблю писати картини, а також цікавлюся сучасними художниками, - знизала я плечима. - Галерея Перротан одна з найвідоміших у світі. Вона була відкрита в у свій час відомим французьким арт-дилером Еммануелем Перротаном. Багато хто вважає, що це одна з найкращих галерей у світі. Саме завдяки Перротану - сучасний японський художник Такаші Муракамі став суперзіркою, а відомий митець сучасності Дем’єн Герст почав свою кар’єру. Я, до речі, ходила на виставку Дем'єна Герста «Реквієм» у київському центрі сучасного мистецтва ПінчукАртЦентр**. Знаю, що цей український олігарх є одним із найбільших колекціонерів творчості Дем'єна та його другом…

- От, бачите, ви це знаєте, бо цікавитеся, - кивнув капітан. - І дехто з присутніх тут людей теж про цю галерею нещодавно дізнався. З журналу! "Палітра"*** називається.

Капітан раптом закричав у вікно до свої двох підлеглих, які вже закінчили палити і роздивлялися тепер яблука за парканом на деревах моєї сусідки. 

- Романе, принеси-но той журнал! Де невідомо що на обкладинці! Так! З машини затриманого!

Підлеглий кинувся виконувати прохання, а капітан знову повернувся до присутніх.

- Поки ми чекаємо той журнал, ще одне запитання до вас, Марто. А про аукціони Сотбіс чи Крістіс теж знаєте?

- Та про них точно, напевно, всі знають, аукціон Крістіс та Сотбіс - найвідоміші у світі, - кивнула я, не розуміючи таких дивних питань. 

- Чудово! - проговорив Гавриленко. - І навіть я знаю! Завжди цікаво дізнатися, що певні витвори мистецтва там продаються за шалені гроші. Якийсь невеличкий шматок полотна, на котрий нанесено трошки фарб, стає картиною, яку на таких аукціонах продають за десятки, навіть, буває, і сотні мільйонів доларів! Так от, я трохи відволікся… На одному з таких аукціонів, не на Крістіс, звичайно, але на подібному, відомому в Європі аукціоні під назвою "Горінтос"***, вашу картину, громадянко Марто Якубенко, було продано за дуже великі гроші! Її виставив нещодавно на продаж один із колекціонерів з Парижу, який колись купив її у вас. І ця картина викликала на аукціоні шалений фурор! Поціновувачі високого мистецтва оцінили її, не менше і не більше, аж у два мільйони доларів! Купив вашу картину якийсь колекціонер із Швейцарії. Та не в цьому річ! Ваші картини тепер хочуть купити й інші колекціонери по всьому світу! Це по-перше. А по-друге, галерея Перротін, - знову неправильно вимовив назву галереї капітан, - хоче провести вашу персональну виставку!

Я завмерла з відкритим ротом, слухаючи чудернацькі речі, про які говорив капітан Гавриленко.

- Ви… Ви жартуєте? - спитала я ошелешено.

- Які жарти?! Вчора вийшов мистецький журнал “Палітра”, а сьогодні всі вас шукають: телебачення, журналісти, блогери… Всі! Ви тепер українська зірка, художниця світового рівня! А сама сидите тут, в Богом забутому селі, і не знаєте про це… А от дехто точно знав! До речі, громадянине Оресте, а як ви дізналися, куди поїхала ваша колишня дівчина? Наскільки я знаю, вона нікому про це не повідомляла, - спитав капітан.

- Подзвонив її батькам, - вичавив із себе геть прибитий Рест. 

- Ти знаєш телефон моїх батьків? - спитала я здивовано.

Звичайно, я розповідала Рестові про те, що мої батьки живуть за кордоном, але ніколи не давала йому їхній номер телефону.

- Це неважко було вияснити, - сказав Рест. - Ти ж часто відповідала при мені на їхні дзвінки. От я й запам'ятав номер і зберіг їхній контакт на всяк випадок. 

Ох, цей “всяк випадок”! Так, я й не здивувалася цьому. Рест був дуже прагматичною людиною, завжди, якщо бачив потенційну вигоду в чомусь, - хапався обома руками.

- А ось і журнал! - зрадів капітан. - Його ми знайшли в машині вашого колишнього хлопця. Він явно їхав з метою стати вашим законним чоловіком і примазатися, якщо можна так сказати, до вашої слави. І грошей, відповідно. Адже в статті говориться про великі гроші! Навіть не тисячі, а мільйони!

До залу увійшов поліцейський і простягнув йому яскравий глянцевий журнал “Палітра”, який я знала, бо інколи купувала. На його обкладинці я побачила одну з робіт молодої української художниці Анни Верещаки****. Так, капітан назвав зображене на глянці “невідомо чим”, але це й справді так було. Дивна картина. Ну, інколи збагнути митців важко. І кожен бачить на картинах художників своє. В цьому й полягає особливість мистецтва: твір викликав у вас якісь емоції, а значить, здійснив на вас вплив, а позитивний чи негативний - це вже інше питання.

 - Десь тут є і про вашу картину!

Капітан знайшов сторінку, простягнув мені. І я справді побачила свою картину, котру продала одному покупцю з Франції кілька місяців тому. Він захоплювався виставленими на одному з сайтів моїми роботами і вибрав одну з найцікавіших і найкращих. Я, пам'ятаю, і продавати її не дуже хотіла. Але потрібні були тоді гроші - довелося продати. Картина називалася “Соняшник спить”. Кілька мазків на зелено-жовтому тлі зображували соняшник, котрий опустив свою “голову”, тоді як інші тягнулися до сонця на горизонті. Відчувалися туга і сум в картині. Я тоді чомусь була в меланхолійному настрої - от і передала всі свої емоції на полотно.