Глава 24

- Ох, вибач, - випручалася я з обіймів Максима,-  не хотіла тебе цілувати, просто зраділа, що ти повернувся і не кинув мене. Адже обіцяв, - я відвела погляд. - Євген трохи дивний, я не знаю, що про нього й думати, хвилююся, щоб він не був підісланий Рестом. Про нього немає жодної інформації в Інтернеті. І я…

- Ти хотіла мне поцілувати, Марто, - промовив Максим тихо, перериваючи мої швидкі фрази, якими я відгороджувалася від чоловіка. - Адже хотіла? Скажи правду...

Він ловив мій погляд, змушуючи нервувати. Підійшов і знову обняв, а я не мала вже сил вириватися... Мовчала. Максим схилився і впіймав мої губи, почав цілувати пристрасно, наче хотів, щоб усі мої поцілунки були тільки його, тому хотів вицілувати їх усі, щоб нікому більше не залишилося...

- Ну, добре, хотіла! - я відірвалася від цього солодко-солоного поцілунку й глянула на нього, гнівно задерши голову. - Так, ти мені подобаєшся, якщо ти хотів це почути. Але в тебе є наречена! І ти, значить, майже одружений! Невже ти такий, як і Рест? Зраджуєш їй? Тобто… До справжньої зради ще не дійшло, слава Богу! Але ти зізнаєшся мені в коханні, а сам… Вибач, я бачила, коли дзвонив твій телефон… Там було підписано про наречену…

- Марто, я не можу тобі всього пояснити зараз. Я обіцяв. Давав клятву, хоча зараз розумію, що це була дурниця! Я маю ще трохи потерпіти, почекати. Ця наречена - це не те, що ти думаєш. Я…

- Максе, наречена є наречена! І цим все сказано! - обірвала я чоловіка. Мені боляче було слухати недолугі виправдання Максима, який не міг пояснити все чітко й просто. - Давай конкретно. Відповідай на мої запитання тільки правду! В тебе є наречена?

- Так, але.., - відповів Макс, і слово зробило рану на моєму серці.

Я відійшла від нього, помовчала, а потім спитала те, що муляло мені найбільше:

- Ти кохаєш її? - я мучила цими запитаннями більше себе, а не Макса.

- Ні! Тобто, так! Але.., - почула я відповідь і вирячилася на нього.

- Але ж… Навіщо тоді заручився? Як так може бути? - я дивилася на чоловіка трохи ошелешено.

- Макс не кохає мене, - раптом почула я голос збоку. - І я не кохаю його! Він мене любить. Ми просто друзі! Навіть співробітники, бо працюємо в одній установі, науково-дослідному інституті. І в одному відділі. У нас, мила дівчино, договірні заручини. Ну, як би вам так сказати, наукові.

У хвіртку зайшла дівчина років двадцяти - двадцяти п'яти з рюкзаком за плечима. Невисока, непримітна. У довгій сірій спідниці й безформній зеленій літній блузці. Хвостик за плечима, великі окуляри на носі та повна відсутність будь-якого макіяжу робили її схожою на безлику сіру мишу. Вона підійшла ближче й представилася мені.

- Оля, молодша сестра цього дурбелика, - кивнула вона на Максима. - Він мене не кохає, а любить. Ну, принаймні, я надіюся на це. Привіт, братику. Бачу, тут точно потрібна моя допомога!

Вона багатозначно вказала на мене поглядом, а той згріб дівчину в обійми й чмокнув у тім’ячко. 

- Нарешті ти приїхала! Мисочко, я вже терпів з останніх сил! Ще трохи - і я розказав би Марті! Ти дарма взяла з мене клятву! Не думав, що тримати в таємниці нашу задумку буде так важко! Вона нікому не розповість, правда, Марто? До речі, познайомся, Мисочко, це Марта. Я тобі про неї розповідав!

Він глянув на мене. Я стояла, витріщившись на цих двох зовні зовсім не схожих людей і нічого не розуміла.

- Так, поясніть мені, в чому справа? То ви, Олю, наречена Максима? Чи рідна сестра? І в чому прикол? Яка задумка? Голова йде обертом!

- Так, Марто, тобі не можна хвилюватися! Ти ж вагітна! - захвилювався Максим. - Ходімте до хати, дівчата, і там я розповім тобі, Марто, нарешті всю правду про мою так би мовити “наречену”, оцю кікімору! 

Максим зробив легенького щигля дівчині по кирпатому носику, а та не образилася ні на щигля, ні на “кікімору”, тільки зацікавлено зиркнула крізь окуляри:

- Вагітна? Коли ти встиг? - а потім строго відкарбувала. - Я ж просила не називати мене Мисочкою!

- Ха! Для мене ти Мисочка! І про вагітність - це довга історія, Олю. Ця дитина лише Мартина, а тепер, якщо… якщо… я виграю відбір, - раптом промовив він , - то, можливо, стане й моя…

У мене потепліло на душі від таких несподіваних і дивних слів чоловіка. Але слід було розібратися з нареченою, яка виявилася зовсім не нареченою, але й типу нареченою… Яку він не кохає, а любить. Я геть заплуталася. 

Тому ми пішли в хату, захопивши з собою й Джмелика, котрий був чистий, викупаний, чемний, ішов поряд з Максимом на новому повідку з новим нашийником і, здавалося, посміхається тому, що знову став чиїмсь собакою, знайшов, нарешті, сім'ю, яка колись загубилася, а тепер повернулася. Радів, що його знову люблять і навіть нагодували собачим кормом…

А в хаті Максим та Оля розповіли мені одну з найдивніших історій, які я коли-небудь чула...