Глава 15

Ганна Опанасівна, як нагадав мені Павлик, жила в Кипнівці на Горбу, як називали групу хат, котрі стояли на узвишші вверх по дорозі. Я швидко дійшла до їхньої хати й прочинила хвіртку в двір. На подвір'ї якраз ходила, очевидно, Маринка, котра виросла і стала милою приємною молодою жінкою, та маленька дівчинка біля неї, Оксанка, дуже гарненька й неймовірно схожа на Павлика. Біля них бігав пес, будка котрого, очевидно, і стояла зараз пусткою біля хати Павла.

Маринка мене спочатку теж не впізнала, а потім, як допетрала, хто я, то було багато і обіймів, і розмов, і радості… Вони з Оксанкою зараз були на господарстві лише удвох, бо "дідо й баба”, як повідомила мені Оксанка, “поїхали до лайцентлу купувати цукелки”.

Ми всілися на лавці на подвір'ї, Марина пригостила мене млинцями, які вони спекли зранку з донечкою, і ми, нарешті, з нею порозмовляли про те, про що я хотіла.

- ...Хотіла з Павликом і тобою зустрітися, згадати дитинство, наші ігри, разом приємно час провести, але, бачу, не до приємностей вам, - сказала я Марині. - Щойно була в Павлика. Страждає він. Хоче, щоб ти повернулася.

- Та знаю, п'є, чула я, - зітхнула Маринка, а в очах туга. - Вже й не рада, що пішла. Але люди на голому місці не понапридумують, хіба ні? Милувався він з тою Джульєттою…

- Ох, Марино, перестань, - обірвала я її. - Повертайся ти до Павлика! Поговорити вам треба! Люди ще й не те понапридумують! А плітки ж баба Валька розпускає! Ти що, не знаєш її? Навіть я пам'ятаю, що вона завжди брехні розводила! А Джульєтта… Я зіткнулася сьогодні з цією дівчиною. Знаю, що за одна… Прибігла зранку до мене… Звинуватила, що я з Максимом сплю...

- О, точно! - зацікавилась Марина. - Він же в баби Меланіїній хаті живе! Тобто, тепер твоїй? І ви там удвох? - Марина округлила очі. - Я чула, що Джулька на нього тепер націлилася, - назвала Марина продавчинею зменшеним іменем, схожим на собачу кличку, видно, щиро її незлюбила.

- Так, - кивнула я, - Максим живе в моїй хаті, тому що так сталося, він не може зараз виїхати. Тепер постоялець мій, квартирант, нічого особистого! - махнула я рукою. - А Джульєтта прибігла й почала звинувачувати мене, що сплю я з ним. Хоча цього точно не було! Не здивуюся, якщо баба Валька вже й про мене з Максимом всім щось плете. Та я щойно від Павла вийшла, то й з ним, напевно, мене вже в ліжко вклала! Ти, Марино, нікому не вір: ні Джульєтті, ні бабі Вальці! Довіряй чоловікові, бережи своє щастя! Я ж бачу, кохає тебе Павло, лише про тебе й мова була та про Оксаночку! Дуже він горює і скучає за вами!

- Справді? - підняла погляд задумливо Марина. - Я теж лише про нього думаю. Тож жили душа в душу! Аж поки Джульєтта в магазин на роботу не влаштувалася. В пошуках вона, заміж хоче. А хто тут в селі? Одні п'янички або одружені чоловіки. П'яничок вона не бажає, от до одружених і лізе, чіпляється… А Павло… Ох, кохаю я його, серце не на місці, думаю весь час… І мама каже: повернися, бо на тобі лиця немає! Теж пліткам не вірить…

- От, і повертайся! Якщо Павла побачу, то що мені йому передати? - спитала я втішено.

- Напевно, повернуся, - кивнула Марина. - Рветься до нього душа. Може, й сьогодні. От повернуться батьки з райцентру, то я з ними порозмовляю та й речі збиратиму…

- Чудово! - ще дужче зраділа я. - То я піду вже, - сказала, підводячись зі стільця. - Ми з Максимом збиралися ще на річку піти увечері, а незабаром і вечорітиме.., - сонце і справді вже опускалося за дахи хат.

- То у вас із Максимом все-таки щось?… Е-е-е…

Марина знітилась, але зацікавлено на мене дивилася.

- Та ні, ми просто друзі! - завірила я подругу. - Навіть і не друзі - знайомі. Бо ж познайомилися лише вчора. Я й не знаю його зовсім. У нього наче наречена є… Та ще й Джульєтта, он, бігає! Просто сходимо до річки. Він каже, що увечері гарно жаби кумкають…

- Це точно! Кумкають, що все село чує! - кивнула Марина. - А от щодо друзів і знайомих… Гарний він хлопець, бери його, Марто, в свої руки! Від Джульєтти (все село про це знає і сміється з цього) він втікає, як ошпарений! Не подобається вона йому. А наречена якби була, то, напевно, він розповів би комусь. А так наче розказував на агрофірмі, що холостяк і одружуватися ні з ким не збирається. Це ж село, Марто, тут всі про всіх геть усе знають… А ти, як розповідаєш, ще незаміжня. Треба й тобі заміж…

- Ага, село… Я вже помітила, - кивнула я. - А заміж… Збираюся заміж, Марино, і скоро…

- О! Цікаво! - ми пішли до хвіртки і Марина почала розпитувати. - І хто ж твій жених?

- У мене їх аж три! - ошелешила я подругу. - Завтра всі приїдуть - і я вибирати буду! Всі багаті й вродливі! Куди тому Максиму! 

Я спеціально говорила такі слова, щоб і Марину, і насамперед себе переконати, що Максим і справді для мене нічого не означає. Різала, так би мовити, по живому.

- Це такий зараз модний обряд придумали, - почала я фантазувати, - відбір називається. Є залицяння, заручини, оглядини, а зараз модно ще й відбір проводити з різними випробуваннями. Наче поєднання всього разом в один обряд і плюс випробування різні. Типу конкурс женихів. Сучасний підхід! - хоробро розповідала я Марині про свій дурний експеримент.

Чомусь він мене вже й не радував, чесно кажучи, але й, з іншого боку, цікаво було. Та й почала - завершити всю цю справу повинна була. Людей збаламутила - мушу тепер все це якось закінчити…