Глава 8

Дівчина потрусила перед моїм носом невеличким поливаним бідончиком з кришечкою. На його боці блиснув до мене намальований петриківським розписом пишний рівень.

- Ви хто? - обурилась я, піднімаючись на ноги.

Сперечатися з агресивно налаштованою панянкою, ще й озброєною бідоном із молоком, слід було не в сидячому положенні, бо різне може бути. Битися я не вміла. І, в принципі, не збиралася. Але якщо дійде до бійки, мовчки терпіти наругу не збиралася. Погляд ковзнув по столу поряд: лише ноутбук та мишка коло нього. Ага, тут поб'єшся. Нічого замашного поряд. Продавчиня була явно з вигіднішим екіпіруванням.

- Я-то знаю, хто я, а ти хто, хвойдо? Де Максим? - спитала незнайомка. - Ти вже з ним переспала, паскуднице? Запамятай - він мій!

- На ньому що, твоє клеймо стоїть? - почала закипати я, переходячи теж на “ти”, ця жінка мене дратувала. - Ви одружені? Може, ти його наречена?

Я раптом згадала напис в телефоні Максима і трохи стишила голос. А раптом це вона і є? Хоча я не бачила, щоб у магазині вчора вони розмовляли, як близькі знайомі. Так, привіталися, та й усе.

- Може, й наречена, - гаркнула дівчина. - А ти їдь звідси! Я про тебе вже чула! Столична фіфа! Василина Павлівна все мені розказала! Це твоя хата, але тут живе не твій чоловік! А мій!

- То ви, значить, неодружені? Але чоловік твій? Якась нестиковочка виходить. Якщо неодружені, то він вільний, логічно? - я примружила очі, спопеляючи поглядом дівчину. - Живе, де хоче і спить з ким хоче!

- То ви переспали, все-таки! - злістю наповнилися очі продавчині. - Ну, тоді тримайся, хвойдо! Якщо не виїдеш із села - не буде тобі тут життя! Так і знай! Краще сама забирайся, щоб потім зі сльозами не виїжджати!

- Так налякалася, що вже побігла складати валізи! - саркастично скривила я губи. - Я приїхала до себе, у свою хату! І житиму тут, скільки мені захочеться! А чому ж ти мені претензії пред’являєш? Василині Павлівні скажи, селищній голові, хай до тебе його поселить. Забирай свого Максима! Йому ж жити немає де. А ти, виявляється, на нього права маєш. То хай і переселяється в твою хату! Я не проти!

- Я, на жаль, не з цього села, з сусіднього, а так давно жив би у мене! - роздратовано проговорила дівчина. - І одружилися б давно, не сумнівайся! Але це лише питання часу! Тому не чіпай його, зрозуміла? У нас все серйозно! Він ось-ось мені пропозицію зробить! Ми вже цілувалися сотні разів і…

- Ой, не бреши, - обірвала я продавчиню. - Максим тут менше місяця, і коли ж то сотні разів? Ох, і вмієш ти брехати! Може, й кожну ніч ти тут у нього проводила і ви по десять разів…?

- Може, й ночувала і, може, й по десять! Не твоє собаче діло! - обірвала мене також продавчиня. - То де Макс?

- Звідки я знаю? - знизала я плечима. - Я йому в няньки не на наймалася, десь пішов, напевно. Він просто квартирант. Ми навіть не спілкуємося, - вирішила і я трохи теж прибрехати. - Він сам по собі, а я сама по собі. Поживе до кінця місяця, закінчить свій експеримент і поїде геть. У мене взагалі… е-е-е… наречений є. І Максу твоєму не рівня! Він, - почала я фантазувати на ходу, - в столичній мерії великий начальник. А не якийсь там задрипаний науковець…

- Ну, то й не лізь до мого Макса, - трохи, бачу, заспокоїлися дівчина, почувши про мого “нареченого”. - Сама ти задрипана! Такі чоловіки, як Максим, на дорозі не валяються! А краще їдь звідси! Як побачу, що ти до нього липнеш - мало тобі місця буде! Я попередила! - дівчина знову хитнула бідоном з молоком, наче збиралася ним мене вдарити. Півень червонясто сяйнув на білому боку. - Піду гляну, може, в конторі на фірмі п'ятихвилинка сьогодні. Він інколи туди ходить. А молоко лишу в Максовій кімнаті. Скажеш, приходила Джульєтта, принесла молоко.

Я мало не розреготалася вголос на те її ім'я. Джульєтта! В забутому богами й людьми українському селі Кипнівка - і Джульєтта! Батьки дівчини явно були або дуже романтичні натури, котрі перечиталися Шекспіра, або передивилися чимало мелораматичних серіалів про кохання.

Дівчина, до речі, точно знала, де була кімната Максима, бо впевнено туди пошурувала й лишила там своє молоко в бідоні з півнем.

Потім глянули на мене востаннє й припечатала:

- Гуд бай, подруго! І пам'ятай, що тут село, а не місто: всі про все і всіх знають! Дядько Степан на цьому кутку чхне, а в кінці села йому “На здоров'я!” скажуть. Так що я про тебе все знатиму! А краще їдь звідси від гріха подалі! Максим - мій!

І, не попрощавшись, пішла геть.