Глава 3

- Доброго дня, - киває цей красунчик і опирається об одвірок, розглядає мене неприкрито зацікавленим поглядом. Його очі мружаться, як у кота, що дістався до сметани.  – Ви до мене? Не знав, що сьогодні завітає така симпатична гостя...

- Я не гостя, - відповідаю чомусь із роздратуванням і похмуро. – Я хазяйка! І гість у цій хаті не я, а ви! Ось, прийшла додому, а тут, виявляється, без мене вже когось поселили! Так що ви, шановний, не знаю, як вас там звати, звільніть, будь ласка, мою законну нерухомість!

Його брови повзуть на лоба, він придивляється до мене ще пильніше, вганяючи у червоне мої щоки.

- Хазяйка? Так господиня цієї хати давно померла! Чи ви встали з могили і розгулюєте по палючому сонцю? Оце вампіри пішли, навіть вдень спокою немає! - говорить він дурниці, а мене це ще більше дратує. 

Я зла, голодна, спрагла, втомлена, ще й відчуваю, що починає трохи нудити. Помітила, що на голодний шлунок почала відчувати нудоту. Напевно, це так впливає на організм мій теперішній стан.

- Не смішно! - кидаю зі злістю. - Це моя хата за документами. Я приїхала жити тут на літо. І чужі люди мені в помешканні не потрібні. Збирайте, шановний, свої речі і вимітайтеся!

Я поправляю на плечі лямку рюкзака й торби, в якій лежить мій мольберт. Він хоч і легкий, але незручний, широкий. Довелося запхати його в торбу, і він гупає мене по боку, поки я крокую до входу в хатину. Бачу, тут і ключі мої, які я ледве знайшла в шухляді на кухні, вже не потрібні. Бо старого замка на дверях немає, а вставлено якийсь новомодний з крутими залізними бляхами.

- Навіть якщо це так і ви справді господиня цього дому, - говорить чоловік, - то виїхати з нього я не зможу. На жаль. Місяць - це точно. Доведеться нам якось домовлятися…

- Це ж чому? - питаю я, зупиняюся перед порогом, у якому дві сходинки, і на верхній стоїть цей довбаний Ален Делон. - Напевно, знайдеться в селі ще хата, в якій можна поселитися. Я бачила багато закритих і з вікнами, забитими дошками, доки йшла сюди. В одну з них до вечора, думаю, зможете перекочувати. Дозвольте, я пройду! - закінчую вперто, хоча сама боюся. А раптом він не відійде з порогу. Що мені, битися з ним, чи що? Сміх один. І неприємності.

Він не відповідає. Знизує плечима і все-таки відходить з порогу. Я гордо задираю голову і входжу в коридорчик, а потім і в саму хату. І мало не падаю від несподіванки. Ох, дідько! Що це таке?

Весь простір бабусиної вітальні, яку я одразу ж впізнаю за блідо-голубенькими шпалерами, старими почорнілими іконами у кутку і вікнами з дерев'яними грубими рамами, займає невідомо що! В принципі, відомо, бо таке я бачила у фільмах про різні наукові відкриття, шалених учених і дивні фантастичні дослідження.

У бабусиній кімнаті на широкому, очевидно, саморобному столі знаходиться ціла лабораторія! Якісь колби, пробірки, скляні й гумові з'єднані між собою трубочки, спіралі і агрегати… Все це добро являло собою єдину систему, якийсь невідомий мені апарат, що стиха гудів, виконуючи якусь роботу. Далі у дверях другої кімнати, спальні, я побачила вже житлову кімнату, розстелене ліжко, стіл з якимись мисками й склянками, там, очевидно, несподіваний мешканець моєї хати власне й мешкав.

- Це що за бандура? - озирнулася я зла, як мегера, - Ви що, самогонку тут женете?

Він, виявляється, теж пішов услід за мною до хати, зараз стояв майже впритул позаду мене. Я як обернулася, то майже в обличчя йому це й вигукнула, перелякана масштабами того гармидеру, який коївся в моїй хаті. Від нього пахло чоловічим дезодорантом і трохи лісом. Гарний був запах. Приємний. Мені сподобався. Я сахнулася від оголених грудей, відступила на крок і почервоніла.

- Чому одразу самогонку? - спитав він ображено, гордо розглядаючи наставлені на столі колби з різних кольорів рідиною. - Я проводжу експеримент. Лише вчора запустив систему. Тепер її чіпати не можна десь із місяць! Тому виїхати з вашої, як ви стверджуєте, хати я не зможу. На жаль, дорога госте. Чи вже хазяйко.

Чи присутність чоловіка, яка мене чомусь схвилювала, чи оцей хаос, в який він перетворив бабусину хату, чи впевненість і зверхність красеня, який нагадав мені Реста (мерзотник, мерзотник, мерзотник!), але я розізлилася по-справжньому і спалахнула, як сірник.

- До вечора щоб не було тут вашої бандури! - закричала на чоловіка. - Геть ідіть з дороги! Я зараз же піду до голови сільради і все виясню. Якщо треба буде - викличу поліцію! Може, ви бомбу тут робите, а ніхто не знає?! - тут я справді злякалася: а раптом і справді?

Відштовхнула чоловіка з порогу, вистрибнула з хати і почимчикувала до центру села. Там була сільрада й магазин, наскільки я пам'ятала. Сподіваюся, всі ще працюють. Я не залишу так цього! 

А де я ночуватиму? Біля цієї лабораторії, яка, можливо, вибухне?! Це неприпустимо! 

От, і приїхала побути на самоті! От, і відпочила, відволіклась, бляха-муха! Злі сльози навернулися на очі, але я вирішила поки що не плакати. Мені потрібні були сили для сварки. А що вона буде - я не сумнівалася…