Глава 9

Марія

DanylaMalevich:”Я думав, що ти розумніша, Машо, серйозно. Але ти знову розчарувала мене.”

DanylaMalevich:”Ні, ну серйозно, невже думаєш, що адвокат - гарантія того, що тобі залишать дитину з урахуванням голої дупи та халупи в якості житла? Це смішно".

DanylaMalevich:”І як довго ти думаєш, це дрібне стерво та її “Лабутен” утримуватимуть тебе і платитимуть за адвоката? Що робитимеш, коли їм це набридне?”

Повідомлення надходили знову і знову. Кожне з них повне отрути, знущань, впевненості у своїй перевазі.

Від них у мене розколювалася голова і шалено билося серце. Та ще й Анічка вередувала, ніби відчуваючи стан, у якому перебувала я.

- Я нікому тебе не віддам, моя маленька, - шепотіла я в золотисті кучері дочки. - Нікому-нікому, обіцяю.

Ось тільки як виконати цю обіцянку?

Вчора ми з Каріною були в адвоката. Валерій Артемович, так його звали, справляв враження надійного професіонала і за свою роботу брав відповідно. А грошей… Знову позичених Каріною грошей вистачить на кілька засідань. З огляду на обставини такою кількістю справа не обмежиться, та й що потім?

Я не знаходила собі місця від тривоги. Відчуття безвиході зводило з розуму. Якщо Данило забере Анічку, то… Що тоді? Що мені тоді робити?

- Ну, що ти цілими днями плачеш? - запитала мама, зайшовши в кімнату. - Дитина бачить, відчуває. Ти ж ламаєш їй психіку.

- Я не знаю, що робити, мамо, - я хитнула головою. - Не знаю.

Анічка завозилася, просячи спустити її з колін. З кожним днем мала все впевненіше трималася на ногах. Із завмиранням серця я чекала її перших самостійних кроків. Як швидко вона росте ...

- А я тобі казала, що робити не раз. Але ж ти мене не слухаєш! Ніколи не слухаєш.

- Я не розумію, як ти можеш пропонувати мені повернутися до нього, мамо? Після всього, що він зробив і...

- А що такого Даня зробив, скажи, будь ласка? Ну, спіткнувся, ну буває. Ти сама винна. Про чоловіка теж треба думати, не лише про дитину. А ти що? Рік тому вважай народила, а фігура як була попливла, так і залишилася.

- Досить, я тебе прошу, мамо! Як ти можеш бути такою жорстокою?

- Жорстокою? Я не жорстока, я справедлива. Жорстоке життя до тебе буде, якщо за розум не візьмешся. Чоловік на таке йде, щоб тебе повернути, незважаючи ні на що, а ти все повертаєш. А міг би втекти з кінцями, як твій батько і все!

- Тобто ти вважаєш, що Дан має рацію? Маю рацію, погрожуючи забрати Анічку?

- А що йому ще робити? По-хорошому ти не хочеш. Та й коли ти твердо вирішила йти, то, - вона зробила паузу, - що такого, якщо забере? Гроші має, няню найме. Бачитися ви будете. А ти так зможеш своє особисте життя влаштувати, доки не зовсім стара ще. Якби мені твій батько запропонував таке, я б жодної хвилини не сумнівалася.

- Я просто не можу повірити...

- А ти повір! І краще зараз, ніж колись такою, як я, будеш. Старою та нікому не потрібною. Запам'ятай - дитина, це відірвана скибка. Виросте і поминай як звали. Заявлятиметься, тільки якщо їі щось від тебе треба, та зрідка копійку з панського плеча кидатиме.

- Тобто я, на твою думку…

– А що скажеш не так?

- Я тобі завжди всім, чим могла допомагати, мамо. Тобі та бабусі. Гроші давала...

- Ой, давала вона. Давай ще дорікни матері шматком хліба!

Я затулила обличчя руками. Здавалося, що на плечах лежала бетонна плита і з кожною секундою вона ставала все важчою і важчою, погрожуючи розчавити.

– І, до речі, Маш. Починала б ти підшукувати собі квартиру, - крізь гуркіт пульсу у вухах долинув голос мами. - Я тебе сама виростила, все життя на це поклала. А на старості літ хочу в тиші-спокої побути. І так орю он, як проклята, хоч уже давно відпочивати час. Додому приходжу – тут крики, верески. Та ще й ти мало не щодня кудись мотаєшся, а на мене дитину скидаєш.

- Ти що виганяєш нас надвір?

- Тільки не треба жертву з себе зображати, гаразд? Бо влаштувалася зручно у всіх на шиї. У мене, Каріни. Гаразд би виходу не було, а так є. Але він тебе не влаштовує, горда ж сильно. Ну, якщо так, то живи сама, а не за рахунок інших.

Сказавши це, вона вийшла з кімнати. Я розплакалася, Анічка теж і я почала її заспокоювати. Ходила по кімнаті з боку на бік, гойдаючи доньку. Шепотіла їй щось лагідне на автоматі. А сама думала, як далі жити.

В голову заповзала крамольна думка. Не вперше, далеко не вперше. Але прогнати її зараз не було сил від слова зовсім.

Я не маю виходу. І добре б була сама, а так… Я відповідаю за дитину. Я маю їй забезпечити нормальне життя. Як це зробити, будучи самою і без грошей?

Що, як мені повернутися до Дана? Суто заради дитини. І потім, після, подумати, що робити далі?

Але думка про те, що мене і Анічку може чекати там, поряд із Даном, який виявився не тільки зрадником, а загалом якимсь страшним, жорстоким незнайомцем, змушувала холодіти від страху. Хто знає, на що він здатен? Хто знає, як поводитиметься… Ладно зі мною, але з Анічкою!

Я не могла допустити і мінімальної можливості того, що їй завдадуть болю.

Незабаром вона заспокоїлася. Ми трохи погралися на підлозі, походили по кімнаті за дві ручки. Увечері, коли спала спека, прогулялися вулицею. Донька з радісним захопленням дивилася на всі боки, розглядаючи перехожих, дерева, машини… Я дивилася на неї, мою малу, і не знала, що робити…

Крутилася вночі, лежачи без сну, плакала. Якоїсь миті в мозку ніби лампочка засвітилася. І як тільки я не подумала про це раніше? Адже я можу поїхати до бабусі. Так, там далеко не столиця та й умови не ті. Але не буде поряд мами, яка, як виявилося, не те що не рада моїй присутності... Серце стислося від болю. Мамині слова немов по живому різали. Різали і без того поранене серце знову і знову. Адже, як би там не було, я не могла уявити такої глибини її справжнього ставлення до мене. Ніколи не могла.

А бабуся мене любить. А Анічку взагалі обожнює. Так, звичайно, наше розлучення з Даном буде для неї ударом, але розповісти все одно рано чи пізно доведеться. Цього не уникнути.