Глава 6

- Вибач, Машо, але я вважаю, що ти поквапилась, - сказала мама, коли ми розбирали речі в моїй дівочій кімнаті. - Так взяти, одним махом і… Вісім років життя через одну помилку, раз і все.

Я зробила глибокий вдих. За шість днів, що я провела вдома, не було жодного, щоби мама не говорила чогось подібного в різних варіаціях. Навіть із чергування повідомлення писала до месенджера. Це дратувало, смикало і без того пекельно болючу рану, але я змушувала себе стримуватися. Це мама. Вона не зі зла. Вона мені добра бажає. Ось тільки її розуміння цього добра відрізняється від мого.

- Мамо, "раз і все" був з боку Дана, коли він мені зрадив, а не з моєї, коли я пішла, - повільно промовила я.

- Ой, Машко, ой, горда ти моя. Сама залишишся зі своєю гордістю і все.

- Ну і залишусь. Ти ж залишилася і нічого, всі живі, дякувати Богові, і здорові.

- А ти знаєш, як мені було? Орала, як проклята, світу білого не бачила. Все, щоб тебе підняти. Все життя на це поклала. Адже молода була, всього двадцять три роки. Могла б ще своє життя влаштувати, але в мене була ти.

- Мені шкода, що через мене ти не влаштувала своє особисте життя, мамо, - випалила я. - Вибач, будь ласка, що я в тебе народилася.

- Ой-ой, дивіться на неї, образилася, - сплеснула руками мама, - Може ще й від мене втечеш - у ніч із дитиною на руках?

- Якщо ти будеш усе для цього робити - втечу, мамо! - крізь сльози, що підступали до очей, сказала я.

- З тобою розмовляти стало неможливо просто. Слова не скажи. Ледь що, відразу в сльози, відразу ображатися. Я навіть розумію Даню твого іноді, ось слово честі.

- Мамо, залиш мене саму, будь ласка!

- Ось-ось, сама і залишишся, - сказала вона і вийшла за двері.

Я буквально впала на ліжко та закрила обличчя руками. Здригнулася від ридань. Ніби відчувши мій стан, почала вередувати Анічка, що грала в манежі і я, квапливо витерши сльози, зайнялася нею.

Єдине, що допомагало триматися - це турбота про доньку. Якби не вона, не моя крихітка… Не знаю. А так доводилося змушувати тіло займатися чимось, окрім ридань, а мозок - думати не тільки про біль, яку завдав Дан.

Він сам ніяк не відреагував на те, що я забрала речі та залишила обручки. Промовчав, але це й на краще. Навряд чи його реакція принесла б мені щось окрім нової порції болю. А я не залізна.

У турботах минали дні. З подивом я помітила, що моє життя від відсутності в ньому Дана не стало складнішим у практичному плані. З Анічкою він мені вважай не допомагав, виправдовуючи це втомою на роботі, максимум що міг, це наглянути за нею хвилин п'ятнадцять, щоб я могла прийняти душ і у вихідний недовго прогулятися на вулиці. Але для нього треба було готувати, за ним прибирати і прати, прасувати сорочки, які він носив на роботу, підкреслюючи статус боса з того часу, як майже перестав сам займатися ремонтом, а тепер ця необхідність відпала, звільнивши дорогоцінні крихти часу, які я могла присвятити собі. Та й мама, хоч ми й сварилися, все одно допомагала і з донькою, і з домашніми справами.

Я схудла. Не зважувалася, але звичний одяг тепер почав сидіти помітно вільніше, а вилиці та підборіддя стали такими ж, як до вагітності. Нерви спалювали калорії також відбиваючи апетит і я не відчувала голоду, а тому, будучи вся в турботах, часто просто забувала поїсти.

Сходила до гінеколога на прийом і, ціпеніючи від сорому, попросила взяти аналізи на ЗПСШ, а потім кілька днів стискалася від страху та огиди в очікуванні результатів. На щастя, всі вони виявились негативними.

Кілька разів дзвонила бабусі. Вона жила у селищі неподалік столиці і, незважаючи на свої сімдесят три роки, навідріз відмовлялася перебратися до міста. Так хотілося поділитися з нею, але я була не готова це зробити та й хвилювати стареньку не хотілося. Тому все відкладала та відкладала.

Грошей, які позичила Карина, якщо сильно економити, вистачить на місяць-півтора, але що робити потім? Я зв'язалася зі своєю колишньою начальницею, відправила резюме в кілька салонів, але скрізь відповідь була одна - негативна через наявність маленької дитини. Нікому не потрібен був такий стиліст, який зможе працювати лише кілька годин і не щодня, адже крім мами мені залишити Анечку німа з ким. Хотіла почати працювати вдома, але тут відмовилася мама. Мовляв, вона не дасть зробити квартиру прохідним двором. Дитячі ж виплати – це сльози.

Чим більше я думала про майбутнє, тим тривожніше ставало. Так, я могла б користуватися кредиткою, але наскільки це відтягне неминуче? Ще я могла, наступивши собі на горло, поговорити з Даном. На себе начхати, але Анічка… Проблема полягала тільки в тому, що навряд чи ця розмова щось змінила б.

Дан не телефонував. І не писав. Натомість одного дня написала Настя. Вона була моєю колишньою колегою, працювала в тому самому салоні, що я до декрету, але спілкувалися ми неблизько.

AnastasiyaPryadko: “Привіт! Машо, тут така справа. Мені незручно, але я промовчати не можу. Я зараз у рестику з хлопцем і тут твій. Коротше, зараз фото кину”.

А на фото Дан затискається з тією самою дівкою, що й на відео. Її обличчя - миловидне, молоденьке і задоволене було добре видно.

Anastasia Pryadko: “Не ображайся тільки, Машо. Я не могла не сказати.”

MaryaMalevich: “Привіт! Я не ображаюся. Я знаю, що в Дана інша. Ми з ним розійшлися”.

AnastasiyaPryadko: "Мені дуже шкода, Машо."

Подякувавши дівчині за співчуття, я відклала телефон. Замружилася, намагаючись впоратися зі сльозами, що підступили. Ось, отже, як! Він мене кохає, а це все так, хвилинна слабість, так? Поки я щоночі просочую сльозами подушку і думаю як вижити з маленькою дитиною на руках, він коханку по шинках гуляє!

Відкривши ноутбук, я полізла до мережі. До цього моменту все якось відкладала, а ось тепер... Почала читати все про розлучення. Виходило, що до того, як Ані виповниться рік, нас швидше за все не розведуть. А рік їй за місяць. Ну, це нічого… Проблема в іншому. У тому, що мені буде потрібний адвокат і знову назріває питання грошей. Де їх брати?