Глава 5

На дисплеї терміналу висвітилося "Недостатньо коштів". Я здивовано перевірила екран телефону. Але ні, картка правильна. Та й вона в принципі у мене тепер єдина – та, на яку Дан щомісяця скидає гроші. І тих на ній ще вчора було достатньо.

- Давайте готівкою тоді, - сказала я касиру.

Полізла у сумку за гаманцем. Там готівки лиш кілька купюр. Так, чисто на овочі та фрукти, що продаються на вуличних лотках, господарі яких поки що не визнавали переказів на картку.

Розплатилася. Поставила пакет у кошик дитячого візочка та, посміхнувшись доньці, яка з цікавістю крутила головою, розглядаючи супермаркет, покотила до виходу. Надворі спека - дванадцята ранку. Поспіхом пройшовши сонячну ділянку тротуару, я зупинилася в тіні дерева. Зайшла до банківського додатку. На карті по нулях. Не може бути. Дан не міг таке зробити… Чи міг?

Серце застукотіло об ребра, гаряча хвиля злості кинулася в обличчя. Он, значить, як? Ледве розуміючи, що роблю, я зателефонувала йому.

- Так, Машо? – Дан узяв слухавку після першого гудку. Такого вже давно не було.

- Обнулив мою карту, так? - прошипіла я в трубку.

- Ах, то ось чому ти подзвонила... Ну що ви баби за люди, вам тільки гроші й потрібні, - глузливо озвався він. - А я думав, що скучила і хочеш дізнатися, як мої справи.

- Ти ж чудово знаєш, що мені зараз нема звідки самій взяти грошей, Дане. Чим я маю годувати дитину? Себе?

- Треба було раніше про це думати. Наприклад, до того, як мене вчора послала.

- Ось, значить, які твої любов і каяття! Взяти та залишити дружину та дочку без засобів для існування!

Анічка захникала і я дала їй у ручки маленького рожевого ведмедика. Це була одна з її улюблених іграшок. Мала потягла її в рота і прикусила.

- Ну, ти вчора, здається, ясно дала зрозуміти, що більше не хочеш бути моєю дружиною, Машо. А я не меценат, щоб утримувати сторонню жінку. Так що все, тепер сама-сама-сама. Або, - він зробив паузу, - ти завжди можеш повернутися додому. Будь-якої миті можеш одуматися і хоча б палець об палець вдарити заради наших стосунків.

- Так, виходить, це я не вдаряю палець об палець, так? А що ти зробив? Заліз на якусь дівку заради наших стосунків? Таким був твій внесок?

- На твої істерики я не маю часу, Машо. Треба працювати. Якщо по суті все, тоді бувай!

І поклав слухавку. Я закусила губу щоб не розплакатися просто посеред вулиці. Здавалося, що зі мною говорив незнайомець із голосом мого чоловіка, а він сам ніби кудись подівся. Зник. Помер.

Краще б помер, так.

Я здригнулася від жахливої блюзнірської думки. Не можна так. Не можна бажати такого людині, навіть якщо вона справжнісінький мерзотник.

Засунувши телефон у сумку, покотила далі. Сльози душили, але я стримувала їх. Злість і розпач вирували всередині.

Як так можна? Хіба так можна? Хіба таке буває? Хіба таке могло статися зі мною, з нами? Хіба можна настільки не знати, чи настільки помилятися в людині?

Вдома я склала продукти в холодильник, приготувала пюре для Анічки, погодувала і погралася з нею. Донечка була дуже активною і вже починала сама ставати на ніжки. Скоро піде…

А Дан навіть не спитав, як вона. Відчуття, що йому начхати на доньку. Гаразд я, але вона, наша донечка. Як так можна?

Коли Анечка заснула, я зайнялася справами. Мама заступила на добу, а тому готувати сьогодні треба було мені. Зайняті руки відволікали, але не дуже. А тому доводилося раз у раз, стирати сльози зі щік.

Вночі Анічка майже не спала, хникала. У неї почали набрякати верхні ясна і я зрозуміла, що на підході нові зубки.

Їй стільки всього не вистачає. Банально одягу, підгузків, іграшок, препаратів. Манежика. Та й мені самій потрібний був одяг, засоби гігієни. Все це залишилося вдома… У квартирі  Дана.

А купити бодай якусь частину з вищезазначеного я тепер не могла. Не з маминої ж мізерної зарплати брати... Саме тому я домовилася з Каріною на четвер з'їздити її машиною і забрати речі.

- Машо, тільки постарайся не затримуватися, гаразд? – сказала мама. - Я всю ніч знову не спала, дитина плакала... Хочеться хоча б вдень відпочити.

Я лише зітхнула. Розуміла – мама права. Їй завтра знову на добове чергування у лікарні, їй би ночами нормально виспатися, а тут ми… Але що мені було робити і куди подітися?

Коли я вийшла з парадного, машина Каріни вже стояла у дворі.

- Привіт, люба, - вона обійняла мене.

- Привіт! Ще раз дякую, що погодилася допомогти ще й у будній день.

- Годі вже, Машо. Немає за що! Крім того, ти ж знаєш, що я тепер вільний художник і сама собі господиня, – відмахнулася вона.

Нещодавно Каріна пішла з ательє, в якому працювала закрійницею і почала працювати на себе – відшивати замовлення клієнток на дому. Мріяла відкрити своє ательє, а потім, може, і власний бренд створити. Враховуючи талант та працьовитість подруги, я була впевнена, що в неї все вийде.

- Розказуй, які новини? - просто спитала вона трохи пізніше.

– Дан обнулив мою карту. Сказав, що, мовляв, оскільки я пішла, то він не утримуватиме сторонню жінку - це дослівно. Але, якщо хочу, то завжди можу повернутися і палець об палець ударити заради наших стосунків – це теж дослівно.

Доглянуті широкі брови подруги здивовано злетіли.

- Щось він уже перегинає. Я розумію, зі зла все, але це якось ту мач, - сказала вона.

- Мені вже байдуже, - я сповзла нижче по сидінню і заплющила очі, - Сил немає, Карін. Ще й у Анічки почали зуби різатися, вона не спить третю ніч. Я як зомбі вже.

Ми заїхали у двір, припаркувалися. Серце тривожно прискорилося від думки, що Дан цілком міг замки поміняти чи ще що. Я вже зрозуміла, що не знаю, чого від нього чекати.

На щастя, мої побоювання виявилися марними. Двері відчинилися моїм ключем, а сигналізація знялася старим кодом. Видихнувши з полегшенням, я взялася збирати речі. Насамперед для Анічки. Одяг, їжа, засоби гігієни, іграшки, памперси ... Потім прийшла черга речей для себе. Я збирала тільки те, що купувала собі сама, решта… Нехай лишається. І ось у момент, коли останній флакон та баночка були упаковані, накрило усвідомлення того, що виходить все! Я справді від нього йду. Іду від Дана. Все справді скінчено.