Глава 4

- Це ти зовсім не чуєш мене, Данило, - сказала я. – Я нікуди з тобою не поїду. І як раніше для мене вже нічого не буде.

- Що ж, - він підтис губи, - чудово. Добре! І що тоді, на твою думку, буде далі?

Що далі… Я не думала, що далі. Просто не могла думати, як житиму. Ніби якась частина мене заперечувала те, що трапилося. Наче думала - це просто кошмарний сон. Скоро я прокинусь і все буде, як і раніше. І ось зараз, стоячи в маминій кухні з дитиною на руках і дивлячись в обличчя чоловіка з незнайомим, чужим виразом, я ніби вперше усвідомила, що це не так. Справді не так.

- Те саме, що й у всіх. Розлучимося, - видавила я, давлячись підступаючими сльозами, - Поділимо майно. Встановимо розмір аліментів. З Анічкою я не заважатиму тобі бачитися.

- Цього не буде, Машо, - перебив він. - Я не дозволю одній помилці перекреслити все, що було між нами. Не дам тобі викинути на смітник наші дев'ять років.

- Мені? - крикнула я, - Мені, так? То це я їх викинула?

Анічкін плач змусив мене замовкнути.

- Тихіше-тихіше, моя маленька, - шепотіла я, гойдаючи її, - Тихіше! Все добре, пробач мені!

- Я хочу все виправити, Машо. Просто скажи, що мені зробити, і я зроблю.

- Вали звідси! Вали від нудної тітки з товстим задом до… Як там її, Діна, так? Вона-то не нудна і ...

- Ай, все! З тобою розмовляти неможливо, зрозуміло? Ти й раніше була істеричкою, а після пологів взагалі! Правду кажуть, що баби, як народять, кукухою їдуть! Жаль, я не вірив.

- Пішов геть, - крикнула я.

І він пішов. А я розплакалася, притулившись обличчям до дитячої маківки. Ридаючи, намагалася заспокоїти малу, що теж плакала. Металася по кухні із сторони в сторону, як поранена тварина. Злі, жорстокі слова, почуті від коханого чоловіка, від найближчої людини, кислотою роз'їдали душу.

Я змогла опанувати себе, змогла заспокоїти дитину. Усадила Анічку в дитячий стільчик, дала їй іграшку. Сама кілька разів вмилася холодною водою, промокнула обличчя рушником… Потім пошукала у мами якесь заспокійливе. Я вже п'ять місяців не годувала грудьми - через втому і стрес пропало молоко - а тому могла прийняти ліки.

У замку повернувся ключ, і двері відчинилися, впускаючи маму. Я чула, як вона потупцювала у передпокої, прислухаючись.

- Мамо?

- Машуню, як справи? - за кілька секунд, вона зайшла на кухню, - Поговорили?

- Поговорили, - видавила я.

- І…

- І я дізналася, що це, виявляється, я винна у зраді. Я стала нудною, товстою, зайнята дитиною... У мене після пологів поїхала кукуха. Він довго терпів, але не витерпів і пішов на ліво. Але, незважаючи на те, наскільки я жахлива, все одно хоче зберегти сім'ю і вважає, що це можливо.

До кінця фрази мій голос зірвався. Нова хвиля болю затопила з головою, забираючи самоконтроль, що й без того тримався на соплях.

- Ходімо, Анютко, пограємося, - сказала мама, беручи на руки дитину, - нехай матуся заспокоїться.

Це було все, що вона сказала мені у відповідь. Спершись долонею об стільницю, я заплющила очі. У вухах знову й знову лунали слова Дана. Хоч вовком вий. Увімкнувся телефон. На дисплеї з'явилася наша з Каріною фотографія.

- Мері, алоха! Я вже у рідній столиці. Відмінно виспалася у літаку і готова підкорювати світ. Давай збирайся - підемо на каву. І я тобі подарунок віддам.

- Каріно, - схлипнула я.

- Та-ак? Що сталося? - насторожилася подруга.

- Я з Даном розлучилася, Каріно, - прохникала я, - Він мені зрадив.

На тому кінці лінії зависла довга пауза.

- Каріно...

- Та я, щиро кажучи, в шоці, подруго! - відгукнулася трубка, - У вас все так було ... Ідеально!

- Ага… Було.

– Так, все! Ревітимеш біля мене. А зараз давай збирайся. Мама твоя зможе посидіти з Анюткою кілька годин? Тобі видихнути треба і відволіктися. Ой, ти взагалі де зараз?

- Якраз у мами. Думаю, зможе.

- Ось і океюшки. Адресу я тобі скину. Все, давай, збирайся.

Каріна поклала слухавку. Я постояла ще кілька секунд із телефоном у руках, сліпо дивлячись перед собою.

- Хто дзвонив? - тримаючи малу на руках, зайшла мама.

- Каріна. Мамо, я можу на тебе Анічку залишити на пару годин? Хочу з нею зустрінеться.

- Звісно можеш, Машуню. Іди, розвійся, погуляй. Віжволічешся трохи, заспокоїшся, а там дивишся…

- Дякую, мамо, - перебила я і, поцілувавши в щічку доньку, вийшла з кухні.

З одягу у мене були тільки ті ж джинси та футболка, в яких я вчора пішла від Дана. Хотілося вдягнути щось свіже і я, спитавши у мами дозволу, рушила до її шафи.

З тугою подумала про те, що в нас із нею тепер майже однаковий розмір одягу. Майнула думка - що, якщо не такий вже Дан і неправий. Ні, не в тому, що зрадив, звичайно, але в тому, що я себе запустила. Грошей на зал немає, але я могла б ретельніше стежити за харчуванням і не заїдати втому солодким, наприклад. І вправи вдома робити. Так, сил на себе не було, але ж інші якось справляються, правильно? То чому я не змогла?

Знайшовши підходящу сорочку, я пішла одягатися. Сльози постійно наповнювали очі і я одягла сонцезахисні окуляри щоб це приховати.

Вийшла з дому, попрямувала до метро. Від спеки у скронях почало пульсувати, але, на щастя, метрополітен був близько, а всередині прохолодно. Сівши на одну з лав, я глибоко вдихнула. Точніше не надто вдало спробувала це зробити, бо з грудей рвалися схлипи.

Каріна чекала на мене на затишній літній терасі гарного ресторану. Вона була стрункою білявкою з тонкими рисами обличчя і великими очима. Одягнена в стильний костюм із сорочки та шорт, що підкреслював довгі підкачані ніжки, та білі кросівки. Побачивши подругу я ще сильніше відчула себе тієї самою “чунькою”, як говорила мама - товстою і некрасивою.

  - Привіт, люба, - вона міцно обійняла мене, - Це тобі, привіт з Анталії.

Простягла мені подарункову коробочку. Відкривши її, я побачила витончений перлинний браслет.