Глава 3

Я лежала у своєму дівочому ліжку і дивилася в темряву. Точніше вже спостерігала, як вона поступово змінюється передсвітанковою сірістю, адже сон не йшов. Очі опухлі, в них наче піску насипали, адже я проплакала кілька годин поспіль. Голова важка, у роті пустеля, серце нило і стукало в грудях так, наче робило це за інерцією, без бажання підтримувати життя в тілі. Я й сама не могла б сказати точно чи хочу жити, але знала, що повинна. Заради моєї донечки, яка мирно спить зараз у ліжечку - повинна. Ось тільки поки не знаю як.

Вдень було простіше. Я поринула в турботи про доньку, довго гуляла з нею на вулиці, ховаючись від спекотного сонця в тіні дерев лісопарку, що знаходиться неподалік. У супермаркет сходила щоб купити для неї всяких необхідних дрібниць.

Навіть нескінченні мамині поради та голосіння не дратували, а відволікали. Але ось у нічній тиші відволікатися було більше нема на що. Біль та розпач затопили з головою. Скільки б я не плакала - тихо, затиснувши рота рукою, щоб схлипуваннями не розбудити доньку - легше не ставало. Та й як могло?

Я кохала Дана. Все для нього робила. Незважаючи на те, що сама багато працювала – стилістом у гарному салоні краси – повністю займалася хатніми справами, адже Дан не хотів присутності в домі сторонніх людей. У формі себе тримала, була розкута в ліжку і не відмовляла йому навіть коли була втомлена. Підтримувала у всіх починаннях. Наприклад, два роки тому, коли він зважився відкрити власну справу, свою машину продала і всі заощадження йому віддала на це. Карінка, моя найкраща подруга, говорила, що я дурепа раз так вчиняю - не просто даю здоровому мужику гроші на бізнес, а ще й роблю це не в борг і ніяк не документую свого вкладення. А я вважала інакше. Ми сім'я, дві половинки одного цілого, рідні люди. Такий вчинок - мій внесок у наше спільне майбутнє, адже Дан більшість сімейних витрат закривав сам. Та й які можуть бути між рідними людьми позики та документи?

За кілька місяців сталася вагітність. Якось раптово та незаплановано. Ми майже завжди охоронялися, адже Дан хотів ще трохи почекати з дітьми, поки не розкрутиться, але кілька разів так вийшло, що… Ну яка була ймовірність, м?

Я була на сьомому небі від щастя, вважала, що то доля. Сама ж божевільно хотіла дитину вже давно й пішла на поступки Дану згнітивши серце. Він сам відреагував не надто радісно, але хоча б не сказав, що це не вчасно і що він не хоче дитину, чого я потай побоювалася. А потім ходив зі мною на УЗД, цілував живіт, що росте, і із задоволенням вибирав і купував дитячий придане... Коли Анічка народилася, щиро любив її, хоч і мало приділяв часу через роботу.

Так, з грошима було важко. Працювати я продовжувала аж до тридцять дев'ятого тижня, хоч проводити весь день на ногах із животом - та ще завдання. Але що робити? Тільки нещодавно запущений бізнес приносив мало грошей та забирав багато нервів. І, як сам у якийсь момент сказав Дан, залишаючи дитину, ми обидва розуміли, що буде непросто, а отже, повинні викладатися вдвох, намагатися заради спільного майбутнього. І я була з цим згодна.

Викладалася. Економила. Терпіла. Тягнула на собі будинок, роботу. А після складних пологів - будинок та немовля. Мама і свекруха працювали, про хатню робітницю як і раніше не йшлося, знаючи моторошні історії, няню я не хотіла, а тому допомоги у мене більшу частину часу практично не було…

Я все робила, як хотів Дан. Я його кохала. Думала, що він теж. Була впевнена, що він любить мене та Анічку. Намагається заради нашого багатого майбутнього, як чоловік сам часто говорив, пізно приїжджаючи з роботи.

А ось як вийшло в результаті.

Двері в спальню відчинилися і мама тінню ковзнула до мене.

- Машуню, вставай, давай, - прошепотіла вона, торкаючи мене за плече, - Треба себе причепурити. Раптом Даня рано приїде.

Я сильно закусила губу, щоб хоч якось приборкати спалах душевного болю фізичним. Дан сказав, що приїде наступного дня. І ось він настав. А я розуміла, що не готова його бачити, не готова поговорити з ним. Просто не витримаю…

- Машуню…

- Встаю, - здалася я.

На ватяних ногах вибралася з ліжка і насамперед попленталася до ліжечка поглянути на Анічку. Та все ще солодко спала. Тільки нещодавно навчилася спати всю ніч і це було величезним для мене щастям та подарунком.

- Ну і вигляд у тебе, Машо, - сказала мама, - Просила ж не ревіти вночі. Ну і що тепер робити?

Я мовчки пройшла повз неї у ванну кімнату. Там стиснувши зуби встала під прохолодний душ, щоб хоч якось підбадьоритися після безсонної ночі та сліз. Вимила голову, нанесла маску для волосся. Сил на те щоб думати про зовнішність особливо не було, але інакше моє волосся просто не розчешеш.

Побачила себе у дзеркалі над умивальником. Ото вже… Опухлі повіки, червоний ніс, покусані губи. Життя просто на обличчі написане, нема чого сказати. Але мені було байдуже.

Вмилася, висушила волосся, заплела його в косу. Почула, що прокинулася Анічка і, одягнувши халат, поспішила до неї.

- Я сама займуся Анічкою, а ти он давай - волосся накрути і нафарбуйся, - сказала мама. - Нема чого йому показуватися зареваною руїною.

– Не хочу, – я забрала доньку з її рук.

Роздягла, замінила підгузник, усміхаючись і ласкаво воркуючи. Для доньки виходило робити це щиро. Не хочу, щоб вона бачила мене сумною, хай навіть мала ще мало що розуміє.

- Не хоче вона, - казала тим часом мама, - Скільки вчора розпиналася - задарма, так? Ой, Машко… Кине він тебе, тоді що?

Не відповідаючи, я віднесла Анічку на кухню. Посадивши її на стільчик, почала готувати кашу. Серце нило й боліло, очі наповнювалися сльозами.

- Ще й не розмовляє зі мною. Невдячна! А знаєш що – роби, що хочеш. Але потім не плач. Сама залишишся…

- І залишусь! — випалила я. — Краще бути самій, ніж з тим, хто не кохає!

- Ой, кохання це твоє. Ти за коханням заміж виходила і що? Куди воно поділося, якщо рятувати сім'ю не хочеш?