Глава 2

Мене кинуло в жар. Серце стукало так сильно, наче хотіло пробити грудну клітину і втекти. Врятуватися. Сховатись від болю.

- Машуню? - стурбоване обличчя чоловіка спалахами перед очима. - Щось сталося?

Я судомно схопила ротом повітря. Мозок відмовлявся розуміти, відмовлявся генерувати якісь слова. Він гарячково шукав причину, через яку побачене не може бути правдою. Шукав щосили і не знаходив.

- Що це, Дан? - чужим, хрипким голосом видавила я і розгорнула екран смартфона до нього.

Карі очі чоловіка шоковано розширилися, чуттєві повні губи причинилися від рваного вдиху.

- Ну чому ти мовчиш? - мій голос зірвався. Сльози, що наповнили очі, покотилися по щоках

- Машуню, це…. Так, давай я тобі все спокійно поясню, - заторохтів він виставивши вперед відкриті долоні.

- Що ти поясниш? Що? Що тут можна пояснити? - крикнула я, тремтячи усім тілом від нервів.

– Це не те, що ти подумала. Все не так!

Крізь сльози я дивилася в його карі очі. В його обличчя дивилась. У кохане, стільки років кохане обличчя. На губи дивилася. Які стільки разів мене цілували, стільки разів говорили слова кохання. Раніше... А тепер збиралися збрехати.

Дан метнувся вбік, скуйовдив пальцями своє густе, русяве волосся. Знову подивився на мене, що застигла, як бовван, з телефоном у руках.

- Це фотошоп, Машуню. Ця дівка... Випадково познайомилися кілька місяців тому по роботі і з того часу вона проходу мені не дає. І ось…

- Фотошоп? Фотошоп на відео, так? - я відкинула телефон. - Ти думаєш, я зовсім ідіотка?

Він глибоко вдихнув. Підняв голову, глянув у стелю. Мовчав. Мовчав і слухав, як я ридаю, затиснувши рота рукою, щоб стримати вій, що рветься ніби з самого серця.

- Машо... Маш, поглянь на мене, - обхопивши мене за плечі струснув, а я сіпнулася, вириваючись.

Його дотики, від яких я мліла стільки років, зараз змушували здригатися від огиди.

- Не торкайся до мене!

- Слухай, це... Вона для мене нічого не означає. Це так, хвилинна слабкість, порив... Я кохаю тебе! Тільки тебе, Машо! Тебе та Анічку! Ви – моя сім'я! А це так…

- Кохаєш і тому спав з іншого? Як класно!

Метнувшись до шафи, я витягла з неї перші ліпші штани і футболку. Руки тремтіли, очі раз у раз наповнювали сльози.

- Машо, давай сядемо і поговоримо, я тебе прошу, - він ступив до мене, але, на щастя, не став торкатися.

- Нам немає про що говорити! Ти мудак, зрозумів? Я ненавиджу тебе!

Штовхнувши чоловіка плечем, кинулась у ванну. Від самої думки переодягтися перед ним ставало бридко. Замкнувши двері, зірвала з себе футболку, в якій спала, і абияк натягнула шмотки. Хотілося піти звідси. Стіни нашого будинку ніби душили мене. Хотілося до Анічки.

- Машо, не дури. Я нікуди тебе не відпущу в такому стані, - сказав Дан, коли я вискочила з ванної і попрямувала до передпокою.

- Не смій до мене наближатися!

Він ступив майже впритул, спробував обійняти, а в мене здали нерви. З криком я почала бити його відкритими долонями куди потрапляла. Бити, звичайно, сильно сказано. Данило мене на голову вищий і він справжня гора м'язів, фанат спортзалу.

- Заспокойся! Заспокойся, я сказав! - рикнув він до болю міцно обхопивши мене руками поперек плечей.

Ноги підкосилися, і я з риданнями повисла на руках у чоловіка. Він буквально відніс мене до вітальні, посадив на диван. Збігав на кухню, приніс води. Ті кілька секунд, що я його не бачила, наче повернули мені якісь сили. Я вдарила рукою по простягнутій склянці і чоловік від несподіванки випустив її. Вода розплескалася по підлозі.

- Ти що робиш?

- Я йду, - я схопилася на ноги. - Бачити тебе не можу і не хочу! Днями заберу наші з Анічкою речі, а потім подам на розлучення.

Анічка…. Наша донька. Як він міг? Як міг зрадити нас? Як міг міняти нашу родину на…. На що?

- Ах он як? - раптом кинув він зі злою усмішкою, - Ну-ну!

Обійшовши його, я одягла кросівки, підхопила сумку.

- Я так розумію, ти зараз до матері. Не настільки ж дахом поїхала, щоб кинути свою дитину... Добу тобі даю заспокоїтись, а потім приїду та поговоримо як нормальні люди.

Свою дитину…. Свою!

- Приїжджай коли хочеш. Буду рада не відчинити тобі двері, - виплюнула я і вискочила з квартири.

Гучно грюкнула дверима, хоч так даючи якийсь вихід своєму розпачу та жаху, які розривали грудну клітку. Втекла сходами вниз. В очах потемніло і довелося схопитися за стіну, щоби не втратити рівновагу. У мене завжди так, від сильного стресу падає тиск. Змусила себе глибоко дихати. Насилу змусила бо груди немов залізні лещата стиснули.

Вийшла надвір. Діставши телефон, викликала у додатку таксі. Рідко собі таке дозволяла, адже Дан купив нове обладнання для своєї станції і зараз виплачував за нього кредит, тому зайвих грошей не було. Або насправді вони були, але витрачалися не на мене і не на Анічку.

Як довго це триває? Як довго?

З очей знову бризнули сльози і я затиснула рота рукою. Повернула голову, поглянула на наші вікна. Дурна частина мене сподівалася, що Дан дивиться. Або що вибіжить зараз слідом, щоб зупинити. Скаже щось таке, якось пояснить… Виявиться, що насправді не було ніякої зради і все знову буде, як і раніше.

Але він не дивився у вікно. І за мною у двір не вибігав.

Приїхало таксі. Водій, підібгавши губи, глянув на мене, але ні слова не сказав. Я не любителька розмов з чужими людьми загалом і таксистами зокрема, але зараз так би хотілося хоча б такої підтримки. Щоб хтось пожалів… Але ні.

До маминого будинку ми дісталися швидко. Жили ж недалеко, та й дорога вільна. Субота ж.

Усю недовгу дорогу я намагалася опанувати себе хоч якось. Бракувало ще плакати при Анічці, лякати її. Розплатившись із водієм, вийшла на вулицю. Зелені дерева, спекотні, життєрадісні сонячні промені. Літо. Таке саме, як було вчора. У світі нічого не змінилося. Він як жив, так і живе і житиме, щоб там не трапилась у рандомної людини. А ось мій власний зруйновано. Спалено до попелу, який носить тепер крижаний вітер.