Епілог

У моєму житті так сталося, що посеред щастя скінчився шлях. І вмить моє життя покотилося в прірву. В той момент я застигла на місці від болю, відчаю, безвиході, як і подих на моїх вустах від холоду перетворився на кригу. В душі поселилася порожнеча. 

Відчуття, наче вже третій місяць стою на краю прірви. І це не безодня, не чорна діра, яка засмокче і не залишить сліду, поглинувши повністю, доводячи беззмістовність життя, темна й німа, де ти зникнеш, як і твій нестерпний біль. На відміну від безодні, у прірви є дно. І неважливо чи це реальне гостре каміння, чи плато, яке фізично калічить, чи моральне виснаження, відчай і біль. Ступивши один крок за грань, на котрій ти стоїш, за кілька секунд вільного, неусвідомленого польоту ти вже на дні. Так сталось зі мною. На край прірви мене загнали обставини, життя. Почувши ті страшні слова про загибель Данила, я впала. Чи я зараз жива, чи мертва? Не знаю чого більше! 

Після прощання з Данилом, усвідомила, чи скоріше відчула, що смерть це і є невідворотна трансформація прірви в безодню. Але навіщо це сталось так рано? Кому це було потрібно? Можливо моя прірва несе в собі щось зовсім інше? Можливо у мене геть інше завдання тут, а я жила не помічаючи деталей, підказок, які приходили звідкись? Світ надто складний. Моментами вражає своїм безглуздям масштаб того, що відбувається просто перед очима, як от війна. Часто події виглядають такими хибними, помилковими, нелогічними. Але чи так є насправді? 

Наше життя, як правило, метушня, біг по колу. І ту білку в колесі варто спинити, щоб зосередитись на головному, привести свою свідомість до особливого стану та, зрештою, спробувати розібратися в законах Всесвіту. Якщо це можливо!?

Може помедитувати над своєю власною прірвою – це вихід? А якщо справді допоможе? Точно знаю, якщо мене запитають: «Що ти хочеш в цю мить?» Відповідь завжди буде єдина: «Повернути Данила!» Але…

А знаєте… Іноді так хочеться розкласти руки та спробувати полетіти. Отак, щоб на повні груди й на вільні крила. Здіймаюся та опускаюся в уяві, так і не злетівши наяву. Можливо нам просто не дано літати?  Як і не вийде пізнати все, що з нами та навколо нас відбувається, за якими законами та чому?

Хоч, зізнаюся, з Данилом я наче й справді літала душею, переповненою щастям по вінця. А що тепер?

А може варто все ж таки спробувати? Як знати? 

Жодна людина не може пізнати себе, не доклавши зусиль. Напевне у кожного з нас своя прірва, особлива. Кажуть, нам не дається більше випробувань, ніж ми можемо витримати. Мабуть. Але часто турбує інше – за що?  Коли нам дуже кепсько, ми  питаємо доктора, чи саме  ця пігулка мені допоможе? Не факт! А чи існує такий пластир, аби заліпити ним зранену втратою душу, щоб не кровила? За що ми заплатили таку ціну? Де ховається відповідь? За скількома замками? 

Доконано точно знаємо, що закон збереження енергії незмінно працює. Яку нішу заповнила моя втрата коханого? Чи вдасться знайти відповідь? Це якесь покарання чи відпрацювання кармічного боргу? 

Не знаю, чи комусь взагалі вдавалося до кінця розібратися з такими питаннями. Проте…

Я готова спробувати хоча б задля досягнення особливого стану свідомості. Не дарма ж мій Данило залишив мені свій щоденник, поділився, як згори бачив своє розпластане тіло на вигорілій землі на полі, де розстріляли колону наших хлопців при виході з оточення, а потім повернувся назад. Чомусь же ж мої сни стали пророчі!? А все решта: спілкування з Лією, незрозуміле відчуття, що я вже там була – під час перебування у Відні, проводи свого хлопця на ту далеку війну 1866 року тоді, загибель Данила тепер, ім'я Клара, яке мене так вперто переслідує… Напевне все це непросто так зі мною відбувається?

Можливо, хтось намагається допомогти мені вибратися з моєї емоційної прірви. Напевне, виправити ситуацію може лише дія. Мабуть, це мій Наставник дивиться на мене зі сторони. Читала, що такі є в кожної людини на цій планеті. Хтось каже – Ангел охоронець, хтось — Наставник, чи ще якось по-іншому.    

У моїй біді зробила для себе ще одне відкриття, хоч і до того знала, що люди недосконалі. Навіть не уявляєте, які різні емоції можуть проявитися у людей, які ще недавно йшли поруч, коли вони бачать, як тебе скалічила твоя прірва! Деякі відверто прикро подивували…  До речі, у кожного прірва своя. У мене – втрата. Так боляче!!! Нестерпно, але виходу немає.

Не залишається нічого іншого, як йти далі. Кожного дня робити хоча б один маленький крок, щоб вилізти з дна безвиході. Хоч доконано знаю, що мій біль остаточно ніколи не мине. І час не допоможе. Та чітко усвідомлюю, що доведеться щодня покроково проходити той важкий шлях, що повен поту та спроб піднятися знову, щоразу затримуючи подих від болю. 

І ось минуло три місяці, як я дізналася, що мій коханий Данило загинув, а п’ять, як зник. Я вперто кожного дня роблю маленький поступ вперед, медитую, час від часу ходжу в регрес. Стає легше, і я наче видираюся трохи вище від дна прірви. Але ні! Є такі моменти, коли знову накриває, і я вчергове падаю в енну емоційну прірву відчаю й болю. Сиджу та плачу. І нічого не хочу. Бо мого коханого Данила немає поруч. Але усвідомлюю, що він би точно цього не хотів. Він же ж мене підсадив, аби вибиралася на вершину з дна моєї емоційної прірви. Але так складно все це мені дається. Та заради дітей мушу, знаю. Даниле, допоможи!!! 

Коли біля нас рідна, кохана людина – щасливе життя з нею це і є наша вершина, пік на який ми злетіли разом. А що робити, коли ця людина раптово гине, йде з життя?  Надіятися на час? Вірити, що він будь-які сльози лікує? Так не вийде! Переконалась!