Глава 21

– А знаєш, Костю, я все ще не можу повірити, що все, що сталося, не страшний сон, а невідворотна реальність, – прямую вже звичною дорогою з садка додому й вихлюпую на кума свій біль разом з переживаннями. А він, як завжди, неговіркий. Минуло два тижні, як я живу в цій невідворотній, страшній реальності щодня, 24/7. Тепер кожного дня ходжу в «гості» до коханого на могилу на Марсове поле й наполегливо вдивляюся в його фото. А Данило щоразу так привітно мені усміхається, супроводжуючи поглядом, куди б не стала. Значить ще не відпустив. Лія попереджала… Та я й не хочу! Не знаю, чи коли-небудь буду готова, щоб він мене відпустив.

Кожного разу все починається спочатку – наша «любовна розмова» наче не переривалася. У мене до мого Лаврика мільйон з хвостиком запитань, що залишилися без відповіді. Я мовчки, тільки поглядом запитую, а він лише дивиться. Я щоразу приношу йому квіти, цукерки, які любив, інколи яблучко, а Данило лиш незмінно супроводжує мене поглядом, де б не стала.

Нещодавно розстелила на могилі  кольорові камінці в формі червоно-чорного та синьо-жовтого прапорів. І відтоді, здається мені, мій Лаврик ще миліше усміхається. Задоволений! Посміхаюся, пригадуючи все це, а з телефона  до моїх вух нарешті доноситься сиплий, зболений голос Костянтина:

– Я також… 

– А ти зараз де, – розриваю тишу, яка вмить запанувала в слухавці – Костя знову поринув у свої тривожні думки. Постійно картає себе, що тоді не напросився в групу Данила. Хоч навіть я достеменно знаю, що там це так не працює. Зрештою, навряд чи це б щось змінило. Пригадую його очі – прірва. Хто б міг подумати. Мені він завжди здавався незламним кіборгом, а тепер геть не впізнати чоловіка. Душа понівечена болючою втратою друга.

– Їду на базу. Там ми побудемо ще деякий час. А по виклику знову назад. Власто, пробач…,  – вкотре тиша дзвенить гірким болем в слухавці. Боляче і йому,  і мені. Нам обом потрібен час, дуже багато часу, аби просто, як колись, поговорити, не зачіпаючи зболені струни душі. Надто близьким, рідним, своїм для нас був мій Лаврик. Кожен спогад приводить нас до Данила. І від того ніяк не клеїться наша розмова. Вирішую припинити ці стражденні тортури обох. Тихо кажу:

– Костю, перестань! Ти ні в чому не винен. Не смiй так думати та не картай себе. Це б точно не сподобалося Данилу. Значить так мало статися. Кажуть від долі не втечеш. Не забувай, що ти тепер відповідальний за Софійку, ти ж її хресний. Бережи себе і, з відчаю, не лізь на рожен. Ти нам потрібен! Почуй мене, будь ласка! Обіцяй!

– Не бійся, не буду, чесно! Але ти ж сама кажеш, що від долі не втечеш. Якщо що, то спали мене, чуєш? – відчаєм лунає в слухавці. Знаю, він мусить перехворіти тим розпачем і незворотністю. А це для такої глиби мужності, відваги та стійкості – непросто. Він звик розв'язувати надскладні завдання, а тут вкрай безпорадний. 

– Я не просто спалю тебе, я спопелю тебе поглядом, як це робили відьми в середньовіччі. Ти не маєш найменшого права так думати. А як накажеш жити мені? Скільки ще могил ТАМ, поруч з Данилом я маю відвідувати. Невже трьох недостатньо? Костянтине, не смій! Обіцяй мені! Хто, крім мене, ще розкаже Софійці про її татка? Вона ж його практично не пам’ятатиме…, – напоумлюю кума, аби не картав себе, за те, що був неподалік і не вберіг. А сама мало не вию від того, що щойно сказала. Однак усвідомлення правди, що Софійка не пам’ятатиме живого татка, прийшло не зараз, а ще тоді, відразу…

– Я почув тебе. Я знаю, що у мене є хрещена донечка, і я так багато мушу тепер для неї зробити. Власто, пробач, але зараз не можу говорити. Якось потім, згодом ми про все поговоримо, все вирішимо. Ще подзвоню, тримайся! – кум перериває дзвінок, а я зупиняюся навпроти своєї лавки та розумію, що далі ноги просто не несуть. Ком в горлі, сльози на очах. Сідаю й поринаю в спогади…

Минулої неділі я з дітьми гостювала у батьків. Чесно зізнаюся, вони майже силою виманили мене до себе. Ми провели чудовий день біля басейну і в садку. Вже ввечері, коли Софійка заснула, а мій тато ще показував Олександрі та Олежику, як правильно збирати намет, аби конструкція була стійкою проти вітру, ми з мамою розговорилися. Мама розповіла мені, що Софійка кілька разів сьогодні згадувала про татка. Казала, що він часто приходить до неї, розповідає казку перед сном, коли мама ще зайнята, і кладе долоню їй на голівку. Тоді вона  відчуває тепло та засинає.

Ми з мамою зійшлися на тому, що навіть наука не заперечує того,  що чимало дітей до п’яти років ще сприймають тонкі енергії, тому й можуть бачити те, чого не бачимо ми – дорослі. Я насмілилася розповісти, що також відчуваю присутність Данила в квартирі, його руки на плечах, тепло, як він мене заколисує, про сни. Як не дивно, мама мені повірила. А вона в мене ще той невірко. Сказала, що так буває, якщо між людьми міцний енергетичний зв'язок. А також розповіла, що у неї це теж було аж до року часу, коли померла її бабуся, яку вона дуже любила. 

Так чітко закарбувалися слова мами, що тепер часто відлунюють в моїй голові: «Власто, донечко, зрозумій! Світ не такий простий, як може здаватися з висоти нашого наукового розуміння. Наука ще й досі, наче мале дитя, блукає лабіринтами незвіданого Всесвіту, намагаючись пояснити все з допомогою знань, якими на цей момент володіє. Однак, то далеко не вся істина. До неї ще ой як неблизько. Ніхто не наближався до «Джерела». А скільки всього людству ще не вдалося осягнути. Надто багато всього відкидаємо через нерозуміння, не сприймаємо, лінуємось привідкрити двері туди, де неясно. Дізнатися, ба навіть поцікавитись тим, що вже відомо століттями, але в силу певних обставин не сприймається назагал. Все набагато складніше ніж може здаватися в нашому звичайному матеріальному, меркантильному світі. Зрештою, кожен, хто цікавиться, приходить до усвідомлення себе, своєї сутності, призначення по-своєму. Я також довго не тямила навіщо Я прийшла в цей світ. Нічого надзвичайно корисного не привнесла йому. А тепер переконана: щоб народити тебе – таку особливу, сильну, вольову дівчинку, яка проходить свій непростий життєвий шлях так достойно, зваливши на свої плечі такий тягар. Підняти трьох дітей самій в такій біді – непросто. Боротися за усиновлення в твоїй складній, пекельній ситуації не кожна зважиться. Власто, я пишаюсь тобою!»