Глава 20

– Даниле, ти як тут? – завмираю посеред кімнати та не можу отямитися. Мій Лаврик стоїть навпроти вікна і посміхається.

– Кохана, я прийшов, аби дещо тобі прояснити. Пробач, що все так сталося. Але такою була наша угода ще ТАМ. Ти погодилася мені допомогти пройти цей шлях, просто забула. Зазвичай саме так це й відбувається. Хоч при крайній потребі чи бажанні можна все пригадати. Тільки треба знати шлях, розуміти як. Пам’ять остаточно ніколи не стирається, просто притуплюється. В цьому втіленні я мав відпрацювати свій урок – випробування війною, бо попереднього разу я не до кінця його пройшов, не впорався. Непевен, що і цього все вийшло… А ти проходиш випробування втратою, бо попередні два рази схибила. Трохи згодом ти усе зрозумієш. На все свій час! А зараз, Власточко, люба Ластівко, я прийшов повідомити, що завжди буду поруч. Я не покину ні тебе, ні дітей. Ще якийсь час перебуватиму зовсім близько, поряд. Поки ви пам’ятатимете про мене, я остаточно не зникну, – і зникає, а я прокидаюся в холодному поту та не можу навіть поворухнутися. Дивне відчуття, незрозуміле. Так чітко й так реалістично, приглушеним шепотом щойно пролунав голос Данила чи то на яву, чи в моїй голові, й мій Лаврик зник. А слова немов своїм змістом, саме змістом заворожують й досі. Вони так потрібні мені зараз і такі важливі, попри те, що я далеко не все зрозуміла.  

Усвідомлюю чи відчуваю, не знаю.  Але навіть у сні я доконано знала, що саме вони мені отепер так потрібні. Все в моєму житті зараз так складно без мого Лаврика, нестерпно. І ось він з’явився у сні та сказав все важливе. Наче знав. Дуже дивно! Чи стало легше? Скоріше незрозуміло. Точніше – не до кінця зрозуміло. Якась містика. Не тямлю, як це можливо, що у мене такі дивні, інформативні й пророчі сни. 

Прокліпуюся та помалу втямлюю  – прокинулася від того, що Данило різко зник в моєму сні, і я відчула холодну, страшну порожнечу. Відчуття, що ми не договорили – не покидає. Мій Лаврик не до кінця мені все пояснив. А сама я в тих незрозумілих, незнаних, складних лабіринтах можу запросто заблукати. Я не пережила того, що він тоді, коли виходив з котла та бачив своє бездиханне тіло, розпластане на чорній, обвугленій землі збоку. Про це Данило писав у своєму щоденнику, і в що мені так складно повірити, та що не можу збагнути. Проте, я беззаперечно вірю своєму Лаврику. Медицина ж цьому має своє, наукове пояснення.

Уві сні цієї ночі я так чітко бачила обличчя свого Лаврика – світле, осяйне, привітне, таке впізнаване, рідне. Так переконливо та яскраво відчувала його запах. Так чітко запам'яталося, що Данило був одягнений в улюблені темно-сині джинси та блакитну сорочку. Правда, протягом сну відтінок одягу змінювався від дуже світлого до контрастно темного, аж фіолетового, коли Данило опинявся навпроти вікна. Напевне це логічно, просто зазвичай я на цьому не зациклююся. А тут так доконано чомусь побачила той контраст. Істина ховається в деталях… 

Дивний стан сонливості все ще огортає все тіло. Розум, наче затуманений, затягнутий щільною, непроникною пеленою нерозуміння: що відбувається? Ніяк не можу усвідомити, чи мене проймає холод, чи палаю. Щосекунди мої тактильні відчуття змінюються, немовби тілом пульсує особливо потужна, нестримна, дика енергія. Повертаюсь на спину та пробую опанувати себе. 

Прикриваю повіки та сопу, як ковальський міх, і плачу від емоцій, які отримала від того дивакуватого та зовсім незрозумілого сну, що так збентежив. Деякий час все ще тихо, нерухомо лежу, усвідомлюючи, що сьогодні конче потрібно подзвонити до Лії. Розпитати про той сон та уточнити, чому не розказала мені всю правду про загибель Данила ще два місяці тому. Чому так уміло кружляла зі своїми метафоричними поняттями, вселяючи марну надію, нанизувала на хиткий, непевний промінчик, мої сподівання. А опісля до мене прийшло дике й таке болюче розчарування.

Минає, здається, ціла вічність, поки мені вдається вгамувати мої переживання. Однак емоції все одно зашкалюють. Вирішую, що попри ранню годину, я мушу прямо зараз отримати відповіді на ті надважливі питання, які колошматять мене зсередини. Повільно піднімаюся з ліжка, одягаю халат, капці, хапаю телефон і прямую на кухню. Сідаю навпроти вікна, та вирішую не дзвонити, а написати. Може пощастить, і відповідь прийде відразу. 

Пальці вмить забігали клавіатурою: «Доброго ранку! У мене так багато питань. Але головне – чому ви мені відразу все не сказали?» Відправляю, все ще  вчитуючись в зміст свого повідомлення. За  кілька хвилин уже прилітає відповідь. Неочікувано! Лія не спить: «Бо ти б мені не повірила. Зрештою, що б це змінило? Ми не могли вплинути на ситуацію жодним чином. А так у тебе було ще 60 днів надії. Так, хиткої, непевної, але надії. Я пробувала помалу підвести тебе до того висновку, але на таке ти навіть не включалася. Тому я вирішила просто підготувати тебе до того моменту морально. У твоїх снах крилася відповідь. А я лише допомогла тобі розібратися. Просто не ризикнула завчасно озвучити тобі всю правду».

Зависаю в задумі. Напевне вона має рацію. Врешті-решт в моїй біді Лія невинна. Пишу чергове повідомлення про сон в деталях. Цього разу вона не роз'яснює мені його до дрібниць, а лише чітко розкладає все по поличках: «Попереду у тебе буде тривала тяганина з документами. Чекай на ще один важливий сон, після якого стане набагато легше. Данило тебе відпустить. Ти це зрозумієш відразу. Його погляд на фото зміниться. Зараз у тебе таке враження, відчуття, що він супроводжує тебе поглядом з фото, де б ти не стала. А коли побачиш, що дивиться наче крізь чи повз, значить відпустив. Але поговорити з ним ти зможеш завжди. І він тобі по-своєму відповість: присниться чи подасть якийсь знак. Побачиш! Тоді ти усвідомиш, що між вами все ще не розірвався зв'язок. Настане повне переосмислення всього матеріального та духовного. В потрібний момент тобі до рук потрапить рятівна книга, яку ти вже колись бачила, ба навіть тримала в руках, але не оцінила. Тепер оціниш. Саме вона дасть відповіді на мільйон з хвостиком запитань, які зараз копошаться у твоїй голові. Це все. При потребі звертайся. Пам'ятай, світ надто складний і не лише прагматично-матеріальний. Існує ще й інша його сторона. Однак не всім в цьому житті дано це побачити та осягнути. Тобі пощастило, що у тебе був такий чоловік. Не плач. У нього все добре.  І у вас буде!»