Глава 19

– Власто, ти зараз маєш зібратися з силами та піднятись туди, – Костянтин стоїть поруч мене весь почорнілий від горя. Зазирає в мої пусті, зболені очі та кивком голови показує на підвищення, де почесна варта, з орденами Данила на подушечках, виструнчилась біля труни, вкритої Державним Прапором. – Тобі вручатимуть прапор. Так узвичаєно. Ти чуєш мене?

– Так, – тихо кажу й мимовільно кидаю погляд на нього. – Розумію! Я вийду…

А сама ледве тримаюся на ногах. Стою з оберемком червоних троянд на стражденній землі військового меморіалу «Марсове поле»  та вже навіть не плачу. Тільки безмовно волає душа, на шматки розривається серце й так нестерпно пече, спазмує,  так калатає, що задихаюсь.  Сьогодні я геть ні на що не звертаю уваги. Застрягла сама в собі. Відсторонено дивлюся на все, що відбувається. Нині до мого Лаврика прийшло стільки людей, аби попрощатися. Я навіть половини не знаю… «Даниле, як ти міг отак піти та всіх їх, НАС покинути?» – у відчаї наче дорікаю йому. Мені так боляче, що мозок цієї реальності не приймає.

І саме в такі моменти пекельного відчаю тепло на моїх плечах щоразу посилюється. Всі ці дні відчуття, що мій Лаврик мене обіймає та скрізь супроводжує – не минає, і тепло на моїх плечах не зникає. А на сон тільки й обійми Данила заколисують. Я просто нерухомо лежу з важкими думками, в роздумах, спогадах і навіть не усвідомлюю, коли засинаю з яскравим відчуттям дотику його ніжних пальців до шиї. Саме так він робив, коли пригортався до мене…

Мимовільно в пам'яті закарбувався дуже прикрий сьогоднішній момент, коли один з організаторів поховання запропонував мені, щоб не нести нагороди Данила за труною, як узвичаєно, бо в інших двох хлопців бачте немає нагород. Я заціпеніла від болю. Але той безсердечний, байдужий, черствий чоловік, представник від міської ради в цю мить мав необережність поглядом наштовхнутися на погляд моєї мами й відразу втратив дар мови. А за кілька секунд уже попросив мене тимчасово надати йому нагороди Данила для церемонії…

Принишкло стою в оточенні рідних, друзів і побратимів Данила. Батьки Данила попліч, геть почорніли від горя. Дітьми опікуються мої батьки. Олександра стоїть поруч, тримаючись попід лікоть з бабусею, Олежик не відпускає руку свого нового діда. Софійка в садочку. Брати її сюди не ризикнула. Колись, коли вона підросте, я спробую їй усе пояснити. А поки ще навіть не уявляю, як сказати, що її татко загинув на фронті. Відкладаю на потім. 

Олександра дуже боляче сприйняла цю страшну новину. Нестримно плаче з моменту, як тільки дізналася. Я розповіла нашій дівчинці всю правду відразу, як тільки-но вона запитала, коли врешті-решт подзвонить тато, що з ним? А Олежик розплакався та тремтячими губами довго допитувався, що тепер буде з ним, якщо хресний загинув, як і тато? Так непросто мені далися ті пояснення дітям, страшно згадувати. Але з пам’яті ті складні моменти вперто не стираються.

Всі ці дні наша донечка повсякчас заривається під ковдру і так, в позі ембріона, лежить цілими днями. Час від часу ми це робимо разом. Єдине, що наша дівчинка за ці дні запитала – як це сталося? Довелось розказати. Тепер вже я знаю. Розповіли побратими мого Лаврика. Хтось вижив, однак з важкої контузії довго виходив… Коли підрозділ Данила закріпився на визначених, відбитих у ворога позиціях, почалися шалені обстріли. По них прилетіло з танка. Хлопці не встигли сховатися в бліндаж. Снаряд розірвався зовсім поруч і смертельно поранив Данила, а інший його побратим загинув відразу…

Коли думаю про те, як мій коханий стікав кров'ю під обстрілами при свідомості, розуміючи, що це кінець – божеволію від горя. Одразу пригадую, як в ту злощасну, криваву ніч, коли це сталося, в якусь мить у сні я так гостро, до тремо, відчула, що Данилу загрожує небезпека. Це було вперше за ці майже півтора року. Тепер розумію, що саме в ці хвилини він стікав кров'ю під обстрілами, помирав з думками про мене, про нас. Господи, як боляче це розуміти! А потім, коли він мені приснився такий світлий, наче в сяйві мерехтливих вогнів і заспокоював, що з ним УЖЕ все гаразд – помер. 

Не знаю, як все це відбувається, але тоді, у сні, я так виразно чула рідний голос, його голос. Напевне кликав!? В тому сні Данило пошепки переконував мене, що все буде добре. Так чітко наголосив, що буде ТАК, як ми з ним домовились ще колись. Але я, як тоді не зрозуміла про що йдеться, так і зараз не тямлю. Яка домовленість? Не пам'ятаю! І досі не розумію про що йшлося. Але тепер доконано знаю, що той мій сон був віщим. Я його точно не придумала, не вигадала. Таких співпадінь не буває. 

Зрештою, мій другий сон всі ті нестерпні 60 днів також не давав мені спокою. В мізках й досі відлунюють слова комбата Макбета: «Власто, ходи зі мною. Я зараз покажу тобі ту посадку, де вони зникли...» І в голові, ніби слайдами, прокручується та незнайома місцина й піксельна військова форма на мені. Бліндажі довкола нас, яких я в реальності навіть не бачила, окопи поодаль, маскувальні сітки, укріплення. Все бачу так чітко. Всюди сухо, але я чомусь стояла в болоті та ніяк не могла звільнити ноги від в'язкої сірої глини. Пригадується, як у сні Макбет допоміг мені вибратися на тверду, суху землю. І порожнеча, навколо ні душі.

Саме так я зараз почуваюся, одиноко, немовби  у вакуумі, хоч довкола мене сотні людей, що прийшли попрощатись з Данилом. Пам'ятаю, як сильно у сні хотіла побачити місце бою, і комбат провів мене туди дуже вузькою вигорілою стежкою до повністю вигорілої галявини. А я всю дорогу торочила, наче папуга: «Мені конче потрібно його запам'ятати! Мені конче потрібно його запам'ятати!» Що це було, як не віщий сон? З пам'яті ніяк не стираються понівечені, чорні, обвуглені дерева, шматки покрученого, розірваного металу, що гострокуто стирчали з землі, вирви. І той бліндаж та слова Макбета, від яких  у мене й досі, стискаючись, завмирає серце: «Він не встиг заховатися…» А ті мої здригання від слова «танк» останні два місяці… Хто мені це пояснить? Звідки все це приходило? Як?