Глава 18

– Власто, пробач мені, але ти мусиш подивитися ті фотографії та сказати або «так», або «ні». Якщо тобі ще потрібен час, то ми зачекаємо, – бачу похмуре обличчя кума та наповнені до самого краю болем очі й усвідомлюю, що це точно кінець. Вони покажуть мені фото для впізнання, просто тому, що така процедура. Висновок уже зроблений, і він однозначний. 

Присідаю на ліжко, давлячись болючим, задушливим комом в горлі. Біль і відчай пронизують кожну клітинку. Не можу в цю хвилину нічого Кості відповісти. Мовчу, а губи судомно тремтять, спазмуючи в фатальній агонії. В душі вакуумна порожнеча, прострація в голові та тілі. Наче мене повалили на асфальт і розчавили. Я зникла. Відчуття, немовби все це дикий, страшний, безжалісний сон, не реальність. Зараз я прокинуся, й все буде добре. Але зболені очі Костянтина в телефоні навпроти, що аж чорні від горя, як і обличчя, повертають мене до реальності.

Знаю, що він також бачить мене, моє перекошене болем обличчя, тремтячі губи, біль та відчай в очах. Тому не квапить, даючи мені час зважитись, аби глянути ті фото та зробити фатальне підтвердження кінця мого щастя, життя коханого Лаврика, мого Данила, фантастичного, найкращого  чоловіка, батька наших дітей. Він був моєю зреалізованою мрією. Як я тепер житиму без нього?

Безжально минають швидкоплинні найстрашніші хвилини мого життя, невпинно підганяючи мене до того фатального вироку, який я зараз маю зробити, поставити крапку в цьому шістдесятиденному, виснажливому, болісному марафоні невизначеності. А сил зібратися та зважитись зовсім немає. Болючим стогоном видихаю, вичавлюючи свій нестерпний біль зсередини. Механічно підношу долоню до очей, щоб витерти сльози. А сліз немає. Вони тяжким горем застрягли в кутиках під повіками. Здогадуюся, мої очі в цю мить скляні, як в бездушної ляльки.

Здається, що разом зі своїм горем в цю хвилину відчаю я справді втратила душу, відчуття, діктливість. Не можу дихати, спазм в грудях наче перекриває мені кисень, і мій потужний видих не рятує від давкого комка в горлі. Все тіло кидає то в жар, то в холод. Сиджу, не в змозі зробити наступний крок, бо відповідь на єдино важливе для мене питання я уже знаю, і вона фатальна. «Даниле, коханий! Ну чому ти мене покинув так рано? За що?» – наче струмом, вмить проймає все тіло. Аж здригаюся від того потужного енергетичного удару, що проштрикує мене всю, ніби голками врізається в кожну клітину. Відчуваю нестерпний біль в душі.

Сприйняття на межі можливого. Немов заблокувало мозок, бо він не готовий визнати таку реальність, прийняти ту правду, а душу болісно рве  на шматки. Ще більше горя я не витримаю. Я досягла свого краю терпіння. Серце спазмує, губи тремтять. Руками стискаю айфон так, що здається, зараз від болю заволає пластик.

Відчуваю, як на мої плечі несподівано опускається приємне, потужне тепло. Такі реальні знайомі долоні лягають на плечі. Нарешті він знову прийшов! «Даниле, коханий, допоможи мені в моїй біді, проведи мене цим болючим шляхом упізнання, благаю!» – безмовно волаю. В цю ж секунду дивний залізний спокій немов огортає мене беземоційною пеленою сумирності. Черговий видих полегшує дихання, спазм в грудях послаблюється. Миттєво приймаю рішення завершити все це і врешті-решт реагую на запитання Костянтина: 

– Я готова, показуй!

– Добре! Я завжди знав, що ти сильна духом, – перед очима з'являється ноутбук зі знайомим логотипом. На секунду заплющую очі, все ще ховаючись від гіркої правди. За хвильку розплющую. Кум повільно розвертає монітор, а я завмираю, зависнувши на фотографіях в болісній мовчанці на вічність. Сприйняття наче мене ошпарили нестерпним, гнітючим розпачем. Єдині відчуття – відчай, біль та безвихідь. Уже не стримую сльози. І вони неспинною рікою ллються з очей.

– Це Данило…, – ствердно вичавлюю з себе гірку, болючу правду, додаючи до їх 99 свій фатальний відсоток. Моя душа, ніби померла в цю мить разом з Данилом.

– Ми зафіксували, – лунає незнайомий голос десь там. Напевне озвався патологоанатом, чи хто там займається тим упізнанням. Здогадуюсь, що для нього це вже повсякденна рутинна реальність, просто важка робота. Він звик або заховав свої почуття дуже далеко. 

Ноут зникає, а зболені очі Костянтина наполегливо вдивляються в мої:

– Власто, прийми мої співчуття, хоч це тобі нічим не допоможе, знаю. Пробач, я не зміг його вберегти! Всі організаційні моменти візьме на себе батальйон. Це для нас неймовірно болюча втрата. Данила всі дуже любили. Найкращий за всі часи командир… Вибач, але я мушу відключатися. Чекай на мої повідомлення. Коли, як та куди привезуть, я дам знати. Тобі доведеться вже там, на місці, уже потім пройти бюрократичну машину. Власто, ти мене чуєш!?

– Чую, – беззвучно кажу. Здається Костя прочитав по губах.

– Добре! Вибач, але я мушу йти, – зболено констатує й відбиває дзвінок. А я деякий час ще сиджу в ступорі, не в силі осягнути свою біду. Відчай зашкалює, як і фатальна безвихідь. Усвідомлюю, що це кінець, але розум цього не приймає. Серце дико пече, давкий ком в горлі, голова затуманена, а на плечах приємне тепло наростає. І дотик знайомих долонь дуже реальний. 

«Даниле!!!» – жбурляю телефон кудись поруч й затуляю обличчя руками, виплескуючи свій біль приглушеним стогоном та завмираю. Не знаю скільки тривало моє забуття. Повернення до тями болюче усвідомленням непоправного горя. Хочу знову забутися! Згадую про пігулки. Дістаю з шухляди блістер, виколупую з фольги три таблетки та випиваю. Зариваюсь під ковдру і повертаюсь на бік. Знаю, що від моєї біди мені не сховатися, як страусу, але непоборне бажання забутися бере верх. Лежу й нестримно ридаю, усвідомлюючи, що це все… Данило більше не прийде і не обійме мене за плечі, як робив завжди. Вмить відчуваю, як мене огортає приємне тепло, наче обіймає мій Лаврик, заколисуючи. Повільно засинаю…