Глава 17

Сиджу в кріслі Данила та гортаю сімейний альбом. Сторінки нашого минулого щастя потужним спогадом щоразу відгукуються в душі. Гірко та боляче! Я все пам'ятаю, до дрібниць. Дні з ним неможливо забути. З кожної фотографії до мене щиросердно всміхається мій Лаврик. Завжди усміхнений, веселий, запальний, душа компанії. Пригадую це, і руки безсило опускаються на коліна. Несила стримати сльози. 

Ну чому все так? Хто мені пояснить, чому все зламалось в один момент? Гірко посміхаюся, витираючи сльози. Даниле, коханий, де ти? Мені так погано без тебе, нестерпно! А ця безкінечна невизначена невідомість вже вимотала всю душу до останку. Не можу до неї навіть тендітно торкнутись думками – так немилосердно болить! В руках тримаю фотографію Данила, одну з останніх, де ми всі разом сидимо у нас за столом. Мій Лаврик якраз приїхав з фронту у свою першу і єдину відпустку. Найрідніші зібралися, аби побачитись з ним. На фото всі якісь задумані, а Данило усміхнений, радіє. А що коїлось в його душі, ніхто не знав. Достеменно не відала навіть я. Данило майже нічого не розповідав в ці дні. 

Пригадую, в той день мій Лаврик був, майже, як завжди, веселим та говірким. Жартував, балагурив, сперечався, дискутуючи зі своїм татом про якісь побутові моменти. Але його очі були сумні. Здавалося, в ті дні він фізично перебував тут, але думками десь дуже далеко – на війні. Допитуватися, що його так сильно хвилює, що болить, я не сміла, а сам він не розповідав. Тепер сиджу й думаю чи правильно я вчинила? Можливо потрібно було розпитати? Чи ні?… 

Зрештою, переконана, що він мені б всю правду й так не сказав. Ми розмовляли про все, що мегаважливо для сім'ї: про нас, про дітей, про  нагальні актуальні побутові моменти, але майже нічого не говорили про війну, про ситуацію там. Я не ставила зайвих питань, не уточнювала деталей, а він не розповідав, відхрещуючись від тієї теми своєю стандартною відповіддю – «Все нормально. Власточко, не переживай…» Пригадую все це та болісно ковтаю сльози, які рікою ллються з очей.

На комп'ютерному столі неочікувано завібрував телефон. Знайомий рингтон мелодією надії та страху гомінко відлунює в вухах. А я сиджу й мовчки спостерігаю за ним, не в силі навіть поворухнутися. Мене наче паралізувало страхом. Відразу усвідомлюю, що саме на той дзвінок я з таким нетерпінням чекала. Від останнього повідомлення кума минуло уже два нескінченних дні.

Беру до рук телефон і з трепетом відкриваю його меседж, а в душі невідомістю проймає неспокій. Так лячно, не описати. «Власто, я ненавиджу себе, але мушу тобі це сказати. Здається, Данила знайшли. Минуло два місяці на жарі, ти ж розумієш. Але на 99% це він. Я з Макбетом зараз відправляюся в морг для упізнання. Якщо все підтвердиться, тобі також доведеться через це пройти… Вибач, але такі правила. Не сподівався, що доля буде до мене, до нас такою безпощадною, і я стану для тебе таким жорстоким вісником. Попередньо відеовпізнання заплановане на сьогоднішнє післяобіду. Деталі потім…» 

На тих словах повідомлення різко обривається, як і життя Данила, що  вже встановлено, як виявляється, на 99%. А моє щастя обривається на всі 200. Здається, так це називається за воєнною термінологією. Страшна, рокова цифра! Ну ось і дочекалася! Все сталося приблизно за 60 днів, як і передбачила Лія, читаючи мій замовлений сон. Моя невизначеність завершилася фатально. Невідворотна новина боляче глибоко ранила душу, знищивши  в ній останню надію. Все! Я більше не побачу Данила. І наша любовна розмова матиме не буквальне, а метафоричне значення. Бо Данило, схоже, уже реально не скаже мені жодного слова, не дасть відповіді на мої мільйон з хвостиком запитань.

Усвідомлюю, що Лія все це знала від самого початку, однак промовчала. Чи було мені легше від того? Можливо, бо ще жеврів маленький, тендітний промінчик надії, який підкріплював віру в душі. А тепер він безповоротно погас. Розумію, що 99% з вуст військових – надто багато, аби засумніватися в їх словах. Патологоанатоми практично не помиляються з подібними висновками.

У відчаї від безсилля заливаюсь сльозами… Мій коханий загинув! Про це диким болем волає кожна клітина в мені, розриваючи душу страшним відчаєм. І змінити це, повернути час назад, вчинити по-іншому ні мені, ні Данилу вже не під силу. «Господи, за що?! – мовчки відчайдушно волаю. – Він же ж був такий особливий, такий неймовірний, ідеальний, найкращий серед усіх, кого я будь-коли знала. Навіщо ти саме таких забираєш? Невже тобі янголів на небі не вистачає?» Моя хаотична молитва летить в далекі  простори ЗА. Не знаю, чи мій відчай там чують, бо як це працює – не відаю. 

Прикладаю фотографію Данила до грудей і нестримно ридаю. Час «Ч» безупинно наближається, невтримною лавиною змітаючи мою надію на своєму шляху. І ніхто не може цього змінити. Ніхто мені не допоможе. Хочу заснути й  прокинутися в минулому, де я з Данилом ще разом, і ми такі немислимо щасливі.

Відчуваю неймовірну потребу лягти, заритись під ковдру й заснути, аби ці три чи чотири години до тієї страшної процедури упізнання не з'їхати з глузду. Повертаю фото Данила на місце, на тумбу. Схлипуючи, дістаю з шухляди заспокійливе. Наливаю у склянку води з дзбана на тумбі та, не вагаючись, ковтаю пігулку разом з водою, сподіваючись, що таким чином мені вдасться хоч трохи перехитрити свій організм,  пригнічуючи  емоційну втому.

Витираю сльози, видихаю та повільно залажу під ковдру. Пощастило, що ще зранку дітей на цілий день до себе забрали мої батьки. Я можу побути на самоті з думками, переживаннями, спогадами…   

Мої найстрашніші хвилини в житті тягнуться нескінченно. В грудях нестримно болісно калатає серце. Відчай та неспокій в душі зашкалюють. Заспокійливе мені сьогодні не допомагає. Думки хаотично з'являються в голові, переплітаючись зі спогадами. Пригадую руки Данила, його усмішку, поцілунки, слова, погляд. Все це однозначно залишиться зі мною назавжди. Я не віддам тих спогадів про нас, про наше щастя нікому, і час не зможе стерти ці роки з моєї пам'яті. Я йому не дозволю! Відчайдушно даю собі слово.