Глава 16

З тривожної, гіркої задуми мене вириває несподіваний, але до болю знайомий звук повідомлення. Його я за жодних обставин ні з яким іншим не переплутаю. Я чую цей рингтон щоразу, коли Костя має хоч якусь можливість написати бодай якесь, хоч і не до кінця інформативне повідомлення. Це мій особливий сигнал надії та страху почути правду. Якою вона буде і коли, я не знаю, але те, що буде, усвідомлюю чітко. І ось вкотре на екрані бачу непрочитаний меседж. Затамовую подих та відкриваю: «Власто, ми нарешті в черговий раз домовилися про перемир'я. Сподіваюся, цього разу воно не зірветься, як ті два попередні. Про них я тобі навіть не писав, бо нічого не вийшло. Якщо все піде за планом, то наша група відправиться туди, де відбувся той бій. Тримайся, бувай…» 

Наш мовчазний кум написав трохи більше тексту, ніж зазвичай. Знаю, він, як і я, переживає. Чим завершаться ті пошуки, ніхто достеменно не знає, але ми точно щось нарешті таки дізнаємося. У мене від тієї новини посилюється неспокій всередині, переживання зашкалює, тремтять коліна, на серці камінь, в душі – біль. Несила відірвати голову від екрана айфона. Усвідомлюю, що та група може принести мені дуже болючу, непоправну звістку про Данила, і від того так нестерпно болісно защеміло серце. І саме в той момент знову відчуваю ніжний дотик знайомих долонь і те неймовірно приємне, потужне, впізнаване, вже звичне тепло до плечей. Вмить стає  трохи легше, але спазм в грудях остаточно не відпускає.

– Дівчино, вам погано? Можливо потрібна якась допомога? – з боку паркової алеї доноситься голос, який я вже десь, колись чула. Повертаю голову на звук і підводжу очі. Навпроти стоїть незнайомий чоловік років трохи за тридцять і дивиться на мене схвильованим поглядом. В якийсь момент здалося, що я його вже десь бачила. Чи примарилося на фоні суцільного стресу. Чомусь вирішую прийняти його допомогу.

– А знаєте, потрібна! У вас випадково немає з собою води? Мені треба випити заспокійливе, – переконливо запитую. Зрештою, він же ж сам напросився допомогти.

– На жаль, ні, – з сумом озивається чоловік. – Але там, метрів за сто, є невеликий цілодобовий магазинчик. Ви посидьте хвилинку, я збігаю. Я миттю. Дочекайтеся, будь ласка, не йдіть. Я маю впевнитися, що з вами все гаразд. Добре?

– Домовились. Дуже дякую, що не залишились осторонь, не пройшли повз, – не знаю, які сили зараз прислали мені його сюди, але я вдячна. Мені так кепсько, що без заспокійливого цього разу точно не обійтися. А воду я сьогодні, як на зло, забула, хоч тепер постійно ношу з собою невеличку пляшку води й нашатир. Так, про всяк випадок. Мій рятівник, в образі випадкового перехожого, миттєво зникає, хутко прямуючи в напрямку магазину. Не встигаю навіть добре зібратись з думками. А вони сьогодні у мене вже аж занадто хаотичні, розхристані, наче кофтина на вітру, як незнайомець виростає переді мною, мов гриб після дощу, у весь зріст з пляшкою цілющої, рятівної води, яку простягає мені зі словами:

– Ось, будь ласка, візьміть!

Жадібно беру з його рук плящину води та вмить заглядаю до сумочки. Там у мене,  вже звично – ключі від квартири, нещодавно лежав  телефон і мої заспокійливі пігулки та нашатир. Дістаю одну з блістера й випиваю.

– Навіть не уявляєте, як ви мені допомогли. У мене сьогодні непростий день. От емоції й нахлинули, – чогось так відверто зізналася незнайомцю у своєму самопочутті.

– Хочете поговорити, поділитись проблемами? – поки я витріщаюся у здивуванні, незнайомець уже всаджується на лавці поруч. Ніяково знизую плечима. Ще якусь хвилинку-другу тому я точно не була готова ні з ким ділитися своїм болем і проблемами. А тут дивним чином відчула таку неймовірну потребу поговорити. Знаю, що він не в змозі нічим зарадити моїй біді, навіть якби й дуже хотів, але хоч вислухає. Мені чомусь так знадобилися вільні вуха. – Я готовий вислухати вашу розповідь. Звичайно ж, якщо ви готові ділитися наболілим.

І я, з якогось переляку, погоджуюся та розповідаю йому свою ситуацію, відверто ділюся болем. Чоловік дуже уважно слухає, за весь час не проронивши ні слова. А по завершенні моєї сповіді, важко зітхає, заявивши, що очевидно, я скоро про все остаточно дізнаюся. Переконує, що все буде, як має, бо долю ще нікому не вдавалося перехитрити. Тому, що б там не сталося, це потрібно прийняти, як належне, пройти той непростий етап свого життя, по можливості, не зациклюючись на своїй біді, перехворіти та рухатись далі. Все в житті кожного відбувається згідно заздалегідь передбаченої схеми, яку нам точно не під силу змінити. 

Незвичним все це мені здалося, бо будь-хто інший на його місці точно б уже заспокоював мене фразою на кшталт: «Все буде добре, не хвилюйся, не все так однозначно, як ти думаєш». А він наче готує мене до чогось. Дуже дивно! Бо у мене, після його слів, в душі з'являється неймовірний спокій.

– Вибачте, якщо дозволите, то я вже піду. На мене уже зачекалися інші, – ввічливо повідомляє, а я покірно ствердно хитаю головою, погоджуючись. Слів, щоб хоч щось запитати – немає. Мені й справді стало трішки легше. Незнайомець підіймається з лавки. На прощання кидає ствердно. – Дівчино, ви неймовірно сильна духом! Я мало таких зустрічав на цій планеті!

І поки я, спантеличена, приходжу до тями, він повільно віддаляється від мене парковою алеєю та зникає, розчиняючись в натовпі на тролейбусній зупинці через дорогу. Я ще деякий час сиджу, не розуміючи, що відбувається. Повільно приходжу до тями, усвідомлюючи, що так і не поцікавилась хто він. Навіть імені не запитала. Він мого також не питав. 

Здається, що того, першого разу, парковою алеєю, повз мене проходив той самий чоловік. Не впевнена, але дуже вже схожий. Тоді він теж намагався допомогти. А можливо здалося. У мене зараз занадто багата уява від усіх цих переживань та постійного стресу.