Глава 15

Збираюся з духом і набираю номер людини, яка може пролити світло на мої дивні, болючі, прикрі сьогоднішні сни. Ті сімки, вісімки, магічна дев’ятка й шістка вже, здається, закарбувалися в моїх мізках назавжди. Лунає пронизливий, тривалий гудок, від якого, у відчаї, розривається серце – сьогодні мені довго не відповідають. Сиджу на тій магічній парковій лавці та мало не плачу від душевного болю. Давкий, задушливий, нервовий ком підступає до горла. 

Враз відчуваю ніжний дотик знайомих долонь і те неймовірно приємне, потужне, впізнаване, вже звичне тепло до плечей. І це мене трохи заспокоює. «Лаврику, ти зі мною?» – з надією запитую у Всесвіту, здіймаючи голову догори, широко розплющивши очі, щиросердно спрямовані до небес. Дивлюсь туди з такою надією, наче можу зазирнути трохи вище хмар і навіть кудись дуже далеко ЗА… Та нічого, окрім білих, кудлатих, поодиноких  хмарок та ясного, голубого неба – не бачу.

Вирішую, що нізащо не здамся. І від тих думок тепло на плечах, здається, посилюється. Нарешті Лія озивається на тому кінці мовчазною відповіддю – в слухавці чутно тільки тремтливе дихання, жодного слова. Відчуття, наче вона знає щось більше, ніж озвучила мені тоді, при останній розмові, не покидає. А зараз наполегливо мовчить, боячись почути з моїх вуст підтвердження своїм знанням. Нерішуче трепетно озиваюся першою. Від хвилювання геть забула привітатися. Нетерпеливо кажу:

– Ви мене чуєте? Цієї ночі мені приснився дивний сон. Точніше, навіть два, хоч цього разу я нічого не замовляла й жодних питань перед сном не ставила. Просто уже більше ніж місяць розмовляю з фотографією чоловіка та благаю його, аби приснився. Але нічого всі ці дні не снилося, як і замовлені ще раніше сни не приходили. Чи просто я їх не запам'ятала, бо пила снодійне. Був і такий момент, бо інакше я взагалі не засинала. А сьогодні, як не дивно, знічев’я приснились аж два – надто дивні й незрозумілі, однак такі яскраві та дуже чітко закарбувалися в моїй голові. Досі бачу все, як наяву. Наче дивлюся кольоровий фільм слайдами. Це реакція моєї підсвідомості на мої відчайдушні спроби хоч якось вгамувати той нестерпний біль в душі, чи що? У мене й донині нічогісінько не змінилося – і далі жодних новин. Я у відчаї! Весь цей час живу, як на голках, в безвиході, з мігренню, яка не вщухає. Що порадите? – видаю в слухавку свій тривалий, відчайдушний, зболений монолог. А там і далі тривала тиша. Зрештою, лунає довгождана відповідь:

– Зрозуміло. Просто розкажи мені ті сни в деталях, і я спробую допомогти.

Звісно ж, я чемно виконую її прохання, розповідаючи свої сни в найдрібніших деталях. Відчуваю, що на тому кінці мене дуже уважно слухають, не перебиваючи, як і минулого разу. А по завершенні цього тривалого та неймовірно болісного монологу, медіум виносить вердикт: 

– Ну що ж. Твої сни напрочуд інформативні, попри те, що не є замовленими. Здається, хтось дуже хоче донести до тебе всю правду. Я б сказала розповісти все в деталях. У твоїх снах криється багато неоціненної інформації. То ж слухай. У тебе в найближчому часі буде новина, яка покладе початок до розв'язки. Якщо хочеш точніше – протягом цієї доби. Дуже скоро ти про все дізнаєшся, тому не забігатиму наперед. Остаточно все з’ясується протягом трьох наступних днів. На заваді цьому вже нічого не стане. Обставини на короткий час суттєво змінилися. Відразу опісля відбудеться ваша любовна розмова. Але зрозумій, в передбаченнях деякі речі не треба сприймати буквально. Вони часто бувають метафоричними. Будь готова. Власто, ти жінка, яка може набагато більше, ніж будь-хто і навіть ти сама уявляєш. Це все, що на цей момент я можу тобі розказати. Якщо залишаться ще якісь незрозумілості чи запитання опісля, подзвониш. Постфактум я буду готова тобі усе пояснити, і ти зрозумієш. А поки це все. Тримайся й наберися терпіння. Залишилось зовсім трішки. Ти зможеш. А потім у тебе розпочнеться зовсім інший етап у житті. Непростий та неабияк важливий. Наразі наша розмова вичерпана. Перепрошую! 

Лія несподівано відбиває дзвінок і зникає з мережі, покинувши мене на самоті з новими ребусами. А я залишаюсь сидіти на магічній парковій кованій лавці наодинці зі своїми переживаннями та думками. Цього разу вона наговорила мені стільки всього, що я не все до кінця зрозуміла. Мій мозок відмовляється сприймати ті ребусні загадкові моменти. Втомився аналізувати. Зараз йому потрібні чіткі, конкретні, зрозумілі, прості відповіді на такі ж прості, конкретні, нагальні, болючі питання. Але цього разу Лія наче уникає конкретизації.

Намагаюсь спинити потік нав'язливих, гнітючих думок, згадавши про гіперболізацію, якої за словами мого викладача з психології, слід уникати. Але як же ж це складно!  Боротися з собою, своїми страхами та відчаєм, перебуваючи тривалий час в очікуванні й невідомості, від якої вже запаморочується розум, що уже не готовий аналізувати ніякі підказки чи натяки. Проте, єдине бажання – почути остаточну, конкретну відповідь – таки лякає. Напевне Лія це знає. Я ж точно знаю, відчуваю, що ще їй подзвоню. А тепло знайомих долонь на моїх плечах не зникає, а лише посилюється. Даниле, коханий, де ти? І що з твоїми руками?