Глава 14

– Привіт, кохана, – ніжний дотик рук до плечей змушує миттєво завмерти. Прикриваю повіки та насолоджуюсь.

– Ти так несподівано повернувся, Даниле! Я на тебе дуже чекала, але  згідно з прогнозом Лії, і якщо вірити моєму сну, то це мало статися днів за п’ять, не раніше. Як тобі вдалося вирватися? Тобі дали відпустку на день народження? – тулюся до нього щосили. Відчуваю тепло його ніжних  рук, рідний запах, але дуже боюся повернутися, щоб не зник. Кладу долоні поверх його рук, а вони холодні. 

– Лаврику, що сталося? Ти змерз? – здивовано запитую й пробую розвернутися, але він не дає, міцно тримаючи мене за плечі.

– Ні, кохана, навпаки. Всі ці дні стоїть така неймовірна спека, яка дуже мені допікає. Це попри те, що я люблю спеку, ти ж знаєш, але не тепер. Через це я так засмаг. Не міг сховатись від сонця. А воно так дошкуляло. Ніколи не думав, що сонячного тепла може бути аж занадто, – Данило говорить з розчаруванням в голосі, наче жаліється. Раніше він чогось подібного  ніколи не робив. 

– Коханий, але чому ж тоді руки в тебе такі холодні, – дивуюся та вперто розвертаюсь обличчям до нього. – О, то ти й справді добряче засмаг, Лаврику! А завжди казав, що сонце до тебе погано чіпляється. Та і я пам'ятаю.  Дивно?! А волосся таке ж,  як і було. Зовсім не вигоріло на сонці.

– Просто я в касці весь час, от воно й залишилося таким, як було, розумієш? – тихо питає, констатуючи, та дивиться на мене з таким сумом. А я не розумію чому він не радіє. Він же ж додому приїхав. Знітившись від того погляду, мимоволі переводжу погляд на руки Данила й завмираю в ступорі, мало не скрикнувши.

– Лаврику, а що з твоїми руками? – вони наче сильно обпечені, темні, як вуглики, але жодних пов’язок, як і крові, немає. На цьому фоні так виділяється, аж фонить, яскраве сяйво обручки на безіменному пальці правої руки. В очі впадає його, як новенький, тактичний паракордовий браслет виживання на зап'ясті й годинник – мій подарунок – на лівій. Ті руки... О, боже! – Тебе не болить?

– Та ні. Вже все минулося. Тільки в перші секунди, коли по нас пальнув той танковий снаряд, я відчув нестерпний біль від вибуху. А вже за кілька секунд біль просто зник і більше не повертається. Не хвилюйся ти так за мене, Власточко.  Будь ласка! Уже все добре…

– Даниле, а куди це ти збираєшся? – не розумію, що відбувається. Тільки-но ми з ним так завзято дуркували, наче підлітки, й домовилися влаштувати фотосесію. Я на хвильку відлучилася за телефоном, а він вже встиг зібрати два наплічники. 

– Власточко, я маю негайно їхати. Мусиш зрозуміти й пробачити. На мене зачекалися побратими. Поки я тут ніжуся, їм терміново потрібна нагальна допомога. Без мене вони з цим завданням не впораються. Розумієш? – якийсь дуже дивний мій Данило сьогодні. На себе геть зовсім несхожий. Я його таким взагалі не пам'ятаю. Вмить став чужим і відстороненим, надто заклопотаним тим завданням. Якщо його відпустили додому, то напевне не все так критично? Чи, можливо, я чогось не тямлю? Звісно ж не тямлю, але відпускати свого Лаврика так відразу не хочу. Тільки-но ж приїхав!

– Тобто ти отак відразу поїдеш? – навіщось перепитую, хоч з його рішучого та серйозного вигляду усвідомлюю, що Данило не відступить. Думками він там, не зі мною. Дивно, бо такого ніколи не ставалося. Невже його так змінила війна? Чи то тимчасове явище?

– Люба моя Ластівко, пробач мені! Я не те щоб хочу, мушу, чуєш? Бо мою частину справи ніхто за мене не зробить, – підходить до мене, винувато схиливши голову, і вкладає мою праву руку між своїх долонь. Відчуваю дивний, прохолодний дотик чомусь надто шорстких долонь. А на вигляд вони, як зазвичай – красиві, доглянуті, але надто світлі, мало не світяться своєю прозорою білизною. Наче він не бачив сонця бозна скільки. Подумки дивуюсь, але вголос нічого не промовляю. Шорсткі, напевне, від зброї. А чому такі майже прозорі та холодні – пояснення не маю. 

– Тобто, узгодженої фотосесії не буде? – удавано суплюся. Ми ж перед тим домовилися. Дуже хотілося зробити бодай кілька фотографій на пам’ять, бо коли ще він знову приїде? А Данило так неждано передумав, хоч зазвичай мені в цьому не відмовляв. Що ж так різко змінилося?

– Ні, вибач! Я зараз маю дуже непривабливий вигляд. Відкладемо це на потім, – заперечливо хитає головою, забираючи з моїх рук телефон. Відчуваю, як відразу мені стає сумно, а Данило в одну мить зникає. Прокидаюсь в холодному поту і пробую прийти до тями. Що це було? Сон?! Бо точно не реальність. Спросоння припіднімаюсь з подушки та озираюсь довкола. Наша спальня, поруч на приліжковій тумбі фото Данила. Моє улюблене, з останніх, де він такий красивий, а його привітна, осяйна усмішка заворожує.

Це фото я роздрукувала ще в перший день, коли Макбет повідомив мені про статус Данила. Коли гортала папку з фотографіями в галереї та натрапила на цю, то просто не могла не роздрукувати. Тепер мій милий наче спостерігає за мною. Здається, що супиться, коли я починаю схлипувати, затуляючи обличчя долонями. Звісно ж, я фантазую, але нехай. Мені так здається, бо хочеться. Іншого пояснення тим відчуттям я не маю. Коли думаю, що він мене бачить, стає легше. Очевидно, так працює моя уява. Взнаки, напевне, дається мій стан: нерви, переживання, неспокій і та триклята безкінечна невизначеність роз’їдають мою душу зсередини. Боляче, нестерпно боляче!

Ще раз оглядаюсь довкола. Все на місці, окрім моїх спантеличених думок. Софійка ще смачно посапує в ліжечку. Переконуюсь, що це був сон, навіть два. Різні, але обидва дуже дивні, незрозумілі. Так чітко ще дотепер бачу Данилові руки: то спочатку якісь обвуглені, а потім красиві й доглянуті, як і завжди, але надто вже білі, мало не прозорі і чомусь шорсткі на дотик. Вимучив мене, виснажив той сон. Втомлено видихаю, а до мене вже озивається наша маленька доня, вибираючись з ліжечка, та жваво прямує до мене з обіймами.