Глава 13

– Власто, то може ти сьогодні заночуєш у нас, – мама запитує, а я наче чую й одночасно не чую її голос. Задумалася. Ми з Софійкою нарешті вперше за ці три тижні вибралися на вихідні до моїх батьків. Чесно сказати, вони просто сьогодні зранку приїхали до мене, вдаючи, що були поблизу у справах, а не спеціально їхали. Сьогодні субота, тому малоймовірно. Та, зрештою, я вдала, що повірила. Вчергове побачили мій розбитий стан, оцінили мій понурий настрій і наполягли. Сперечатися з моєю мамою – собі дорожче. Цього разу вона таки переконливо мене дотиснула. І я здалася. А Софійка дуже зраділа. Її навіть не довелося спокушати басейном чи гойдалкою, яку мої батьки, свого часу, облаштували ще для Олександри.

Софійка любить у них бувати. Обожнює погасати сходами туди-сюди, наповнюючи будинок гомінким сміхом, запалювати камін разом з дідусем і спостерігати, як горить вогник, ласувати вишнями прямо з дерева. Ось ми й вибралися. Добре, що батьки живуть на околиці міста. Їхати недалеко. Але, якби не вони зі своїм наполяганням, то я навряд чи б вибралася з дому й цього разу. Дуже кепсько мені. 

Олександра з Олежиком все ще в Карпатах, в таборі, Софійка цілими днями, окрім вихідних, в садочку. А я пробую займатися рутинними хатніми справами, аби не з'їхати з глузду від болю, суму та невизначеності. Але не завжди виходить. Вже вкотре перечитую щоденник Данила, шукаючи якісь підказки, але не знаходжу, або не розумію, де вони. Копаюсь у спогадах, гортаючи наші сімейні альбоми. Добре, що Данило наполіг, що фото має бути не лише в цифровому варіанті. Моментами просто зариваюсь під ковдру і довго лежу, аж поки будильник не сповіщає, що треба йти забирати Софійку з садка. Так тепер виглядає моє життя. Відчуття спустошеності заповнило душу і не минає.

Усвідомлюю, мені й справді варто перепочити. За ці тижні я так виснажилась, змучилась емоційно від безкінечної невизначеності. Нічого донині так і не змінилося. Жодних новин про Данила немає. Кум пише, що ситуація у них й далі критична. У мене відчай. Біль з кожним днем наростає. 

Розумію, що якщо за три тижні хлопці не повернулися, та не проявилися ніяким чином, то з ними точно не все гаразд. Є ймовірність, що потрапили у полон, або поранені доповзли кудись, де розташовані інші бригади. Чула про випадки, коли в госпіталях лежать поранені хлопці з втратою пам'яті після важких контузій, чи майже несумісних з життям поранень, яких підібрали поруч з передовою. І саме через це їх тривалий час не можуть ідентифікувати. 

Не знаю, наскільки часто щось подібне трапляється, але в моєму випадку це було б краще, ніж полон. Бо ті знущання, які наші хлопці там терплять, не піддаються ні уяві, ані логіці психічно здорової людини. Десь, ще колись, задовго до всіх цих подій в одній мудрій книжці читала, що навіть стійка до випробувань психіка здатна зламатися, і «захворіти на війну» може кожен. Тривалий час перебуваючи в таких екстремальних умовах, коли щосекунди живеш з думкою про те, що за мить тебе може не стати, люди ламаються.

Але, здається, з того боку вони завжди були одержимі війною. І ця дивна жага крові та насолода бачити муки, відчуваючи безмежну владу над жертвою – лякає і не вписується ні в які рамки здорового глузду та сучасного соціуму. Однак, попри всі існуючі моральні норми та правила, вона дивним чином існує. Здається, стався який збій на шляху трансформації. Первинні інстинкти перемогли еволюцію, і розвиток застопорився десь в глибокому, кривавому середньовіччі.

Розумію, що коли люди живуть з постійним відчуттям страху, то команда мозку – «бийся, тікай або завмри» – активує реакцію на виживання в складних умовах. Пам'ятаю ще з курсу психології в університеті, що реакція у кожного своя, залежно від критичності обставин. І регулюється вона різними гілками нервової системи. Пригадую, як наш викладач, Вадим Петрович, який свого часу пройшов Першу чеченську війну, розповідав, що симпатична гілка відповідає за «бийся або тікай», а інша – за «сповільнюйся й завмри». Обидві системи створені для того, аби тримати людину в балансі під час стресів та нормалізації стану.

Вадим Петрович ділився з нами, як він нас називав, найкращими студентами на потоці, реальними історіями, звісно ж, не озвучуючи імен. Розповідав, як різні люди по-різному реагували на такий потужний емоційний стрес. Наголошував, що навіть сильні духом ламались. А ті, за ким закріпилася слава слабкодухих, зуміли вистояти. Але військовими злочинцями ні ті, ні інші не стали. А тут…

Нам, тоді юним студентам, що мало розумілися на психології та роботі всіх цих систем, було неймовірно цікаво. Лекції улюбленого на всіх потоках викладача з таким практичним багажем за спиною – не пропускали. Його інформативні розповіді про те, як працює наш мозок, завжди були популярні. Всі ми чудово знали, що Вадим Петрович пройшов горнило війни, але не до кінця усвідомлювали, що це значить. Наше життя тільки починалося, а цей чоловік уже вчився виживати в екстремальних умовах під обстрілами. 

Пригадую, як під кінець семестру Вадим Петрович наголосив, що дуже сподівається, що надана ним інформація залишиться лише сухою теорією в наших головах. І після здачі сесії просто відкладеться мозком в дальній ящик. Як же ж він помилився! Тоді ми не до кінця розуміли, яке пекло йому довелося пройти, та він зумів вистояти. Лише тепер усвідомлюю силу духу цього чоловіка. Навряд Вадим Петрович міг уявити, яке випробування ляже на плечі його студентів буквально скоро.  Хто ж взагалі міг уявити чи припустити таке?! 

Тепер я копаюся в тому дальньому ящику на задвірках своєї пам’яті, шукаючи відповіді на мільйон запитань в лекціях Вадима Петровича, сидячи на шезлонгу під парасолею на подвір'ї моїх батьків навпроти басейну. А думки мої так далеко звідси. Не наздогнати! Думаю, аналізую, сподіваючись. Вперто жену від себе найгірший сценарій, а він наполегливо повертається. Пригадую, як Вадим Петрович зазначав, що це називається гіперболізацією – різновид когнітивних викривлень. І цього явища треба старатися уникати. Але в моєму випадку це може виявитися страшною реальністю, болючою правдою.