Глава 11

Прокидаюсь в холодному поту, різко розплющивши очі. Голова важка і туманна. Біль у скронях, в вухах дивне, незрозуміле  дзижчання. Не в силі поворухнутися. Мовчки лежу. В душі колошматить неспокій. Не можу отямитись від того дивного сну, який, на замовлення, цієї ночі мені приснився. Невиразність в очах, думках, голові, але сон запам'ятала дуже чітко: яскравий, кольоровий, виразний, однак не до кінця зрозумілий. Я замовляла сон з питанням, коли мій Данило з'явиться, коли повернеться. Довго не могла правильно сформулювати свій запит. Мій сон виявився з чіткими, конкретними ребусами. І без Лії навряд чи я зумію його розгадати…

                                                    Замовлений сон (реальний)

Я з Данилом у величезному торговому центрі. Тут дуже просторо й багато денного світла. Ми прямуємо вздовж бутиків до ескалатора, аби піднятися до кінозалу. Міцно тримаємось за руки, як завжди. Я так реально відчуваю тепло його долоні на своїй. У Данила постійно теплі руки. Мої ж, на фоні його, завжди холодні. Знаю, що ми зібралися в кіно. Фільм дуже розрекламований, але назва якась трохи довга й доволі дивна. Та, попри це, так яскраво врізалася мені в пам’ять – «Спекотний, болючий серпень настане скоро».

На мені голубе плаття. Те саме, яке я тільки-но собі купила та ще жодного разу не одягала. А босоніжки, хоч і в тон платтю, але якісь поношені. У мене таких навіть немає. Данило в своїй улюбленій світло-рожевій сорочці на короткий рукав і  сірих джинсах, які дуже любить носити.

Там, де ми знаходимось – порожньо, ні душі. Данило, як зазвичай, кидає на мене закоханий погляд і усміхається. Я також. Йдемо повільно, розмірено, насолоджуючись, наче пливемо, ледь торкаючись підошвами відполірованого до блиску чорного мармуру. Враз помічаю, що кожна плита в якихось не то прожилках, не то тріщинах червоного відтінку. І цей малюнок мені видається дуже дивним. Але нашу ходу це не спиняє. 

В якийсь момент відчуваю непереборне бажання закурити, але дуже соромлюся зізнатись Данилові. Я в житті навіть не пробувала, не вмію. А мій Лаврик наче читає думки. Неочікувано,  мовчки розвертає мене в напрямку вітрини з цигарками. 

– Лаврику, ти куди? – навіщось питаю.

– Власточко, кохана, ти ж хотіла, – зосереджено відповідає. А голос такий чіткий, красивий, як в реальності.

– Так! Не розумію, вперше в житті чогось так захотілося, – чесно зізнаюся, все ще соромлячись. – Ти ж знаєш, я навіть не вмію!

– Кохана, не варто соромитись. Ти ж доросла, самодостатня жінка, – переконує мене Данило. І я набираюсь рішучості,  а моя соромливість та переконання, що цей дивний порив неправильний, зникає. – Просто спробуй, якщо хочеться. І все!

Данило підводить мене до черги, яка дивним чином уже виструнчилась навпроти прилавка, поки я вагалася. Хоч до того тут не було ні душі. Чемно стоїмо, переглядаючись. Черга рухається доволі швидко. За якусь мить я вже опиняюся біля прилавка зі 100 гривневою купюрою в руках. І прошу юну білокуру дівчину порадити мені, які цигарки купити. Вона, довго не думаючи, показує мені світлу пачку й каже, що ці хороші. Та відразу пропонує закурити прямо тут, при ній. 

Я ніяково знизую плечима, але під її прискіпливим поглядом таки відкриваю запропоновану мені пачку й дістаю довгу, білу, тонку цигарку та підношу до губ. В руках білокурої дівчини нізвідки з'являється запальничка. І вона підпалює мені ту цигарку.  Я бачу, що цигарка тліє, але ні запаху, ні диму немає. Зосереджуюся на тому, що тліє вона якимось біло-рожевим мерехтінням. У мене в руках все ще 100 гривень. Простягаю купюру тій дівчині, доконано знаючи, що маю отримати решту. Але суми не знаю. І ця сума, точніше цифра, яку мені повернуть, чомусь така важлива!

Навколо метушаться якісь люди. Стоять хаотично: групками, поодинці, не в черзі. А потім десь і ті люди зникають. А я чекаю на решту, але білокурої дівчини теж немає. І коли, та як вона зникла – не знаю. Цигарка з моїх рук також вмить пропадає.

Неочікувано переді мною стає якась жінка. Це мене неабияк дивує, бо з вигляду вона дуже статечна, поважна пані. Я чемно роблю їй зауваження, що вона без черги. А жінка відповідає, що вона тут зі спеціальним завданням. Поки я витріщаюсь у здивуванні, з'являється білокура дівчина з рештою у руках. І вона дозволяє тій пані віддати мені решту – 60 гривень. Жінка в чорному, а волосся світле. І це чомусь виглядає мені дуже разючим контрастом.

Я очима шукаю Данила, не розуміючи коли та куди він зник. І він підходить. Розуміння, звідки мій Лаврик з'явився, коли навколо нікого не було, у мене немає. А він подає мені руку, і ми йдемо. Мовчки. Зрештою, зупиняємось посеред високої величезної зали зі стелею у формі купола. Він прозорий. Чітко бачу ясне, голубе небо, всіяне невагомими білими хмарами. 

Переводжу погляд на смарт-годинник на лівій руці. Данило подарував мені його перед самим від'їздом. Мій Лаврик чемно мовчки стоїть навпроти й зосереджено на мене дивиться. Обличчя привітне, миле, але беземоційне. Я щось клацаю на смарт-годиннику та щоразу показую Данилу, як змінюється заставка. Вона кожного разу інша. Зрештою, на екрані смарт-годинника з'являється якась невідома мені мапа. Я неусвідомлено, ненароком тицяю пальцем в якусь точку на тій мапі. Відчуття, наче мене хтось змусив тицьнути саме туди. 

Несподівано лунає мимовільне гучне клацання. Смарт-годинник видає невластивий йому звук, і вмить стається щось незвичне й зовсім незрозуміле. Та заставка дивним чином кудись переносить мене разом з Данилом. І я вже не можу нас повернути назад. Ми усвідомлюємо, що знаходимось далеко від дому, дуже далеко. Але ми вдвох, і нам добре...