Глава 10

Здається моє життя тепер іде по колу. Але не звичайному, а з випробуваннями, і їх щоразу більше. Сьогоднішній ранок знову не задався. Ситуація з Данилом ніскілечки не прояснилась. Костя написав, що у них там справжнє пекло: артобстріли не припиняються уже третю добу і, відповідно, хлопці поки нічого змінити не можуть. Невизначеність усіх діймає не на жарт.

Кум у нас ітак хлопець неговіркий, а тепер взагалі став надміру мовчазним. Зранку кинув мені два слова, що нема ніяких новин, ситуація стабільно погана та сухе, болюче вибачення. Це все! Знаю, його також болить. Нерви, очевидно, на грані. Всі ми усвідомлюємо, що чим більше часу минає, тим менше надії… О, господи! Ну чому все так? За що? У моїй голові мільйон запитань без відповіді… Лежу в ліжку й пробую осмислити все, що зі мною цими днями відбувається.

Вчора, після того, як відправила дітей у табір, в Карпати, просто безсило вирубалася та проспала аж до середини ночі міцним, безпробудним сном. Навіть не пам'ятаю, чи мені щось снилось, чи ні. А потім до самісінького ранку читала щоденник Данила – спогади про наші найщасливіші моменти, дні, які плавно перетікали в роки. Я з Данилом була щаслива завжди! Навіть наші нечисленні суперечки виглядали, як змагання переконань і дотепності. Та, зрештою, Данило не витримував й удавав, що здається. Ніжно загортав мене в обійми й нестримно цілував. А тоді уступала вже я, точніше мій вроджений прагматичний аналітик пропонував компроміс.

Більше мій Лаврик наче нічого незвичайного не писав. Єдине, що неабияк здивувало – наголосив, що я, при першій нагоді, мушу відправитись до Швейцарії. Йому снився сон, як я дефілюю Женевським аеропортом з тією помаранчевою валізою, яку він подарував мені перед останнім від'їздом.

Коли запитала: «Навіщо? У мене вже є три, в чудовому стані, майже нові!» Данило грайливо посміхнувся й загадково відповів: «Просто сподобалася. Вона така яскрава і дуже якісна!» Дуже дивно, бо про поїздку до Швейцарії ми жодного разу не говорили. Напевне просто не встиг повезти мене ще й туди, бо Європою я з ним трохи помандрувала. Якби не всі ті обставини…, точно б побували й там.

– Мамочко, – лунає дитячий дзвінкий голосок нашої маленької доні.

– Привіт, моє сонечко! Виспалася? – хапаю в обійми дитя, що вже тягнеться до мене зі своїми обіймами. Спритна така. І коли вона тільки встигла вибратись з ліжечка? Щойно ж ще спала.

– Так! Так! Йдемо в садочок? – витріщаються на мене великі сіро-голубі очі.

– Звичайно! Тільки треба зібратися, – цілую зарум’янілу від сну пухкеньку щічку. 

– Мамочко! А ти знаєш, мені знову приснився татко. Він сказав, що тепер у нього вже все добре та розповів мені казку про зайчика і сонечко. Пам'ятаєш, татко купив мені нову книжечку перед від'їздом, але не встиг прочитати. Мамо, а де вона? – збентежено дивиться на мене наша донечка. – Треба її знайти. Я хочу сьогодні взяти її з собою в садочок. 

– Та ось вона, – піднімаюся з ліжка з донею на руках і дістаю з полиці, поруч з дитячим ліжечком, новеньку дитячу книгу. Данило й справді перед від'їздом подарував Софійці цю казку. Але прочитати не встиг, бо з відпустки, до батальйону, його викликали раніше запланованого. І він, наче ошпарений, поспішав. Ми ж з донею, без татка, її не читали.  Софійка казала, що таточко обіцяв їй прочитати цю казочку особисто. Ось і прочитав уві сні! 

Даниле, що коїться? Поясни мені, бо у мене нерозуміння та дикий відчай. Звісно, я усвідомлюю, що дитяча уява чудово працює, тим паче уві сні. Але книга, яку я тримаю в руках – це й справді казка про зайчика і сонечко. Можливо, Софійка запам'ятала картинки, оскільки весь перший місяць після твого поспішного від'їзду, щовечора вперто гортала її перед сном, щоразу запитуючи, коли вже татко нарешті повернеться. А потім якось дивним чином різко переключилась на іншу казочку. І ось знову згадала. Даниле!!!

Ледь стримую сльози й збираю нашу Софійку в садок. Все знову по колу… Фея Марта зустрічає на вході, Лукасик несеться з обіймами, Софійка хвалиться всім книжечкою, яку подарував татко. Весело розповідає їм, що сьогодні, уві сні, він нарешті їй цю казочку розповів. Тепер вона знає, що зайчик таки знайшов сонечко. А я в роздумах покидаю садочок і, дорогою додому, знову приземляюся на вчорашній парковій кованій лавці. Навколо сьогодні тут ні душі. Я наодинці з собою, і теплий дотик знайомих долонь до плечей такий реальний. Відчуття, наче мене хтось підштовхує, бо я ще якусь мить вагаюся. Сумно зітхаю та боязко набираю Лію, медіума. Розраховувала на довгий, тривалий дзвінок без відповіді, як і вчора. Але нині мені відповідають відразу. Ледь встигаю привітатися, а до мене вже летить розповідь. Медіум називає мене на ім'я, що неабияк збентежує. Але й Данило писав у щоденнику, що його також. Чемно, з трепетом, дослухаюся до кожного слова : 

– Власто, я з ним бачилась. Високий, світловолосий чоловік у військовій формі. Він приходив до мене не сам. Його до мене привела твоя бабуся. Мені чітко йшло ім'я Варвара. Вона залишилась, а ми з Данилом відправились мандрувати. Він водив мене тими місцями, де любив бувати. Показував футбольне поле, на якому у вільний час грав у футбол. А потім своє робоче місце. То була велика, сучасна, скляна, чорна будівля. Ми довго піднімалися ліфтом на десятий поверх, а потім ще деякий час йшли широким коридором до дверей його кабінету. Він нічого не казав, але я доконано знаю, що то  ІТ-компанія. Данило лише так виразно промовив, що дуже скучив за своїми проєктами. Згодом показав, де навчався, паркову алею, де ви познайомилися, вашу улюблену кав'ярню з кавовою шахтою, озеро з лебедями в парку. Він був трохи засмучений і мовчазний, але я не могла запитати чому. Під час сну я не можу втручатися в його події, лише спостерігати. Просто бачу і чую голос, якщо він присутній. На прощання Данило дістав з кишені жменю очищеного насіння соняшника, показав мені та сказав, що безцільно витратив багато часу в юності й зник, не попрощавшись. А я залишилася стояти на незайманій зеленій траві посеред парку з усвідомленням, що це початок серпня. І лише прокинувшись, я зрозуміла, що цей хлопець до мене звертався. Надто багато перегукувалося в тому сні, з тим, що вже колись бачила в схожій мандрівці. До речі, ваші імена мені прийшли не відразу. Набагато складніше далися, ніж ім'я твоєї бабусі. Ось і все, що я можу тобі зараз розповісти.