Глава 9

А мене огортає дивне, приємне тепло, наче хтось накриває мене м'якою невагомою ковдрою з головою.

– Мамочко, хочу в садочок, – мимовільно виринаю з задуми, бо наш маленький, непосидючий дзвіночок раптово прокинувся, хоч ще недавно наша мила, маленька донечка так міцно спала. 

– Привіт, моя солоденька! – цілую гарнюній лобик, рум’яну щічку. А наше дитя вже міцно обіймає мене за шию, хутко вибравшись з ліжечка. – Доню, задушиш!

– Ні, не задушу, – озивається й відповідає привітною, щирою усмішкою на мою усмішку. – Я люблю тебе, мамочко і татка. Дуже, дуже! А можна, я сьогодні візьму з собою в садочок левчика Олександри?

– Думаю, можна, та все ж треба запитати у неї, – вказівним пальцем грайливо торкаюся її носика. А Софійка, регоче від задоволення і вигинається, вислизаючи з моїх міцних обіймів. – Ти ж моє непосидюче сонечко! Ми з татком також  тебе дуже, дуже любимо,  донечко! Йдемо збиратися?

– Так, – швиденько, на животику, сповзає з нашого з Данилом ліжка. Чемно взуває тапочки й направляється до свого ящика з іграшками. Очевидно, шукати левчика, якого вона вчора віджала в сестрички. Я ж тим часом поволі вибираюсь з-під ковдри, все ще відчуваючи неймовірне тепло, яке щільно огортає все тіло, та ніжні, до болю знайомі долоні на плечах. Божеволію від горя й невизначеності, чи фантазую? Не знаю, але мої відчуття занадто вже реальні.

– Ось він! Я знайшла його, мамочко, – Софійка тягне до мене левчика. Така  задоволена, наче тримає в рученятах шматочок щастя. – Побіжу до Олександри, аби запитати, чи можна взяти його в садочок. Хочу показати Лукасику.

– Сонечко, давай-но спочатку зберемося, а запитаєш вже потім, перед виходом. Можливо, Олександра ще спить. Ти пам'ятаєш, у неї канікули?! – ховаю сірий заповітний щоденник Данила в шухляду приліжкової тумби, а в голові наполегливо малюються цифри телефона Ліі, медіума. 

– Добре, мамочко, – Софійка відразу  погоджується та чемно прямує до ванної. А вже за хвилин сорок нас привітно зустрічає наш, улюблений дитячий садочок. Софійка полюбила його відразу, з першого дня. За жодних обставин не пропускає. Тут її друзі, та дуже цікаво. Свого часу Данило наполіг саме на ньому. Він, за відгуками батьків, найкращий серед приватних дошкільних установ в місті. Як стверджує наш татко, тут плекають особистість, дитина не затиснена в жодні рамки, і може самовиражатися, проявляючи свої таланти, капризи та креативність. До всього, садочок знаходиться зовсім поруч з домом. «Власточко, люба, у наших діток все має бути найкраще. Кохана моя, ми можемо собі це дозволити. Не переймайся фінансовими питаннями. Це моя сфера відповідальності!» – завжди казав він мені. Сподіваюся, що далі казатиме. Коханий мій Лаврику, де ти?! Згадую і ледь стримуюсь, аби не розплакатись – Софійка поруч, не можна!

– Доброго ранку, Софійко, як спалось? О, який у тебе чудовий левчик! Ти нам розкажеш про нього? – нас зустрічає фея Марта, точніше одна з виховательок нашої групи. На десять діток їх дві, а ще дві няні. 

– Доброго ранку! – радо вітається наша щаслива доня, а її друг Лукасик уже біжить до неї з обіймами. І Софійка відразу зі мною прощається, поспішаючи зануритися в цікаве, садочкове життя. – Мамочко, па-па! До вечора! Я люблю тебе!

– І я тебе, донечко! – отримую повітряний поцілунок. Обмінюємося привітними усмішками, і я залишаю ту милу ідилію та направляюсь додому. Дорогою мене колошматить неспокій. Все ще думаю про Данилову розповідь-сповідь і про те, що можу замовити сон з питанням. Інструкцію, як це зробити, він залишив. Виймаю з кишені жакета айфон і набираю номер загадкової Лії. Відповідають мені не відразу, але я не здаюся. Нарешті! Чемно вітаюся. Мене зустрічає мовчання в слухавці, яке трохи затягується. Втрачаю терпець і озиваюся першою:

– У мене зник чоловік…

– Подзвониш завтра, – різка відповідь, і зв'язок обривається. Очевидно на тому боці вимкнули телефон. І хоч я була готова до такої реакції, та все одно розчаровано дивлюся на екран телефона, заціпенівши посеред пішохідної доріжки дорогою додому. Не знаю чого зараз в мені  більше – болю чи розчарування. Поглядом окидаю все довкола. Неподалік помічаю паркову лавку і, ні миті не вагаючись, прямую до неї. Кована, красива, єдина. Раніше вона не потрапляла мені на очі, хоч цією дорогою до садочка, як і назад я ходжу завжди. Напевне тільки-но зранку поставили. Підходжу та всідаюся на дерев'яну основу. Так захотілося просто посидіти на самоті й пригадати наші з Данилом щасливі моменти…

– Лаврику, я маю повідомити тобі дещо дуже важливе, – тихо кажу, обіймаючи коханого чоловіка за плечі. 

– Що, мила Власточко, кажи, – розвертається та всаджує мене на коліна. Все ще закохані очі мого чоловіка спрямовуються на мене. Так уважно дивиться, проникаючи тим поглядом аж досередини. А ще кілька секунд тому смакував свою вранішню каву. 

– Даниле, коханий, я вагітна! –  радо випалюю і помічаю, як його очі вмить наповнились щастям.

– Кохана, ти знову даруєш мені незабутній момент щастя. Я дуже, дуже радий цій новині. Зізнаюся тобі, я хотів! Це буде дівчинка, я знаю, – твердо впевнено заявляє і ніжно кладе руку мені на живіт, спрямовуючи туди ж свій погляд. – Доню, Софійко, татко поруч і дуже, дуже любить тебе!

– Даниле, коханий, звідки ти знаєш? А може це буде хлопчик? І чому саме Софійка? Хоч насправді дуже гарне ім'я. Зі змістом. Мені воно також подобається, – дивуюся його переконливій впевненості.

– Бо вона мені днями снилася. Білокура, синьоока маленька дівчинка підійшла до мене і сказала, що її звати Софійкою, й вона хоче, щоб я став їй татком. Тоді я не зрозумів до чого той сон, а тепер розумію. То був віщий сон. Пригадуєш, перед народженням Олександри було так само, – спостерігаю, як щиро тішиться цій новині про вагітність мій чоловік.