Глава 8

Підкладаю другу, точніше Данилову подушку під голову. Вкладаюсь зручніше та відкриваю щоденник там, де у мене закладка. Дивно! Здається, до того місця, де вона зараз, я ще не дочитала. «Даниле, ти навіщо її переклав?!» – у відчаї жартую, аби знову не плакати, розуміючи, що сама дивним чином переплутала сторінки. І вже перші слова, які потрапляють на очі, відповідають на моє відчайдушне питання: «Люба Ластівко! Знаю, в тебе до мене мільйон запитань! І хоч часу до нашої зустрічі задосить, та у тебе є ще чимало завдань. До неї тобі потрібно серйозно підготуватися. А моє завдання – провести тебе найкоротшим шляхом. Ти маєш усе це не просто відчути й побачити, ти мусиш це зрозуміти та усвідомити. А найважливіше – згадати ту нашу узгоджену домовленість і відпустити свій біль, щоб жити далі».

Судомно збентежено видихаю й вдихаю на повні груди. Мій мозок задихається від штурму незрозумілих подій, інформації та ось цих слів Данила, які щойно підступним щемом врізалися в мою зранену душу. Жадібно поглядом занурююся в ті, до болю знайомі літери, які немов стібки в мереживному плетінні, каліграфічними завитками лягають на білий аркуш: «Власто, кохана моя, будь ласка, не сердься. Усі ці роки з тобою я тонув у твоїх очах, руках, обіймах, купався в неймовірному щасті та знав лише невеличку частину того, що мені відкрилося, точніше пригадалося не так давно, в тому поході… Ти знаєш, про що я! Та я не відразу зрозумів. До мене ця інформація також прийшла поступово, достукавшись аж тільки після тих подій гірким розчаруванням, фізичним болем та втратою розуміння, де я, і що сталося? Ще на Землі чи вже в пеклі? І я так багато пригадав в момент безсвідомості!

В той день ми вибиралися зі справжнього, рукотворного пекла, з оточення. Вижили одиниці. І я серед них. Мене накрило такою потужною звуковою хвилею, що я вмить провалився в темряву. Коли отямився, нікого! Тільки вирви, понівечена техніка і дикий сморід смаженої землі, металу та гарі… Не хотів тобі про це розповідати, та інакше ти не збагнеш, що тоді трапилося. У мене наче сталось якесь прозріння після всього. Пригадав те, що немислимо осягнути звичним, земним, непідготовленим розумом.

Досі моторошно, як згадую, коли бачив своє бездиханне тіло, розпластане на обвугленій землі. А я немов парував, плавав над ним, намагаючись доторкнутися, але нічого не відчував. І в той момент не було ні жалю, ні страху, а скоріше полегшення та цікавість. Якась невідома сила наче штовхала мене кудись вбік, до яскравого згустку білого світла. Пам'ятаю немислиме, ейфорійне відчуття свободи, і як мене відносить від мого тіла щоразу ближче до тої осяйної білизни. Однак, я чітко відчуваю, що ще не готовий йти, і мене завертають назад… А потім я довго, навмання, брів з дивним, переконливим усвідомленням, що рухаюся в правильному напрямку, доки мене не підібрали наші…»

Ледь переводжу подих, вся в сльозах, жадібно перегортаю сторінку. Він від мене все це турботливо приховав! Й уже неважливо, що свою, дозовану норму інформації, згідно з нашою з Данилом віртуальною домовленістю, на сьогодні я вже отримала. Відчуваю, що геть не готова зараз зупинитися на пів дороги. Завтра – надто далеко. В ту ж секунду, разом з цією думкою, мене огортає неймовірний потік енергії, потужне, відчутне тепло. Мої долоні вмить стають вологими, а добре знайомі ніжні, рідні долоні лягають на плечі. Здається, я отримала дозвіл читати далі!  Божеволію?

І ще одна дивна річ відбувається у мене на очах – сьогодні Софійка геть не будиться. Вже так довго солодко спить, ніби хтось спеціально її заколисує, як тільки-но вона починає розбурхуватися. Що діється? Зі мною і взагалі? Не можу думати ні про що, окрім читання. Поглядом приклеююся до сторінки, а мізки закипають від інформації – болючої, страшної, незвичної, дивної, містичної. Але Данилу я вірю, як собі. Ще не зовсім розумію куди він веде мене тим таємничим, звивистим лабіринтом, але я готова йти з ним цим незвіданим і зовсім незрозумілим мені шляхом до кінця. Зрештою, в моїй голові також живуть якісь нерозгадані, дивні спогади. А якщо це не навіяно обставинами чи моя романтична фантазія, а щось інше, незнане, але реальне?  

Жадібно читаю далі. Проживаю кожне слово, кожну буквочку разом з ним: «…А далі ти все знаєш: я повернувся додому, і все помалу вляглося. Вибач, що не поділився деталями відразу, ще тоді. Не хотів лякати тебе, кохана моя Ластівко, страшною правдою. Живий, цілий… А все решта здавалось дрібницями. А тепер у мене вже немає вибору. Я маю, мушу підготувати тебе до розуміння того, що зрозумів, дізнався й пригадав сам. Але не роз'ясненням чи розповіддю про свої відчуття, або ж переживання. Я просто спрямую тебе до професіонала, який проведе тебе цим шляхом. Й ти сама все відчуєш та зрозумієш. Одним словом, після мого повернення, в день мого народження, мені приснився дивний сон: ось такий сірий блокнот, який ти зараз тримаєш в руках, розгорнутий лежав поверх синьої глянцевої картонної папки. А поперек листка великими цифрами каліграфічно виписані цифри та жіноче ім'я ЛІЯ. Я не зовсім та не відразу зрозумів, до чого той сон, і як все це важливо.

Прокинувся серед ночі весь мокрий і вже не зміг заснути до ранку. Ті цифри переслідували мене в голові, кошмарили своїм поєднанням сімок, вісімок, фатальною для мене за певних обставин шісткою, як я потім дізнався, та винятковою дев’яткою на початку. Ти в ту ніч так солодко спала, що, знаючи твій чутливий сон, я боявся навіть поворухнутися, аби не розбудити. Мовчки, в роздумах пролежав до ранку. Думав, що той сон забудеться, а нав’язлива думка – подзвонити за номером, який приснився, минеться. Та, коли пройшло два тижні, а не минало, я таки подзвонив і запитав: «Хто це? І хто така Лія?» Мені різко відповіли: «Подзвониш завтра!» І вимкнули телефон. Не можу передати те дивне відчуття в той момент. Раптове замішання та розгубленість запанували в моїй аналітичній, прагматичній голові. Та, попри це, наступного дня я таки подзвонив.