Глава 7

Але, замість того, чомусь нерухомо лежу і бездумно туплюся в стелю. Мимоволі боковим зором вловлюю яскраве світло, яке, дивним чином, якось дуже наполегливо нащось ледь просочується крізь щільно зашторені жалюзі. Відчуття, що хтось дуже хоче повернути мене до реальності. Не розумію навіщо. Попри те, усвідомлюю, що уже ранок нового дня.

Перший день невизначеності та болю минув, але не самі ті гнітючі та страшні відчуття. Вперто знову заплющую очі, підсвідомо шукаючи в темряві порятунок. Але марно. Голова затуманена, біль у скронях. Все ще лежу. Відсторонено, безшумно, навіть беззвучним диханням не тривожу довколишню тишу, наче так я можу заховатися від реальності, яка звалилась на мене такою страшною бідою. В якийсь момент різко відчуваю прохолоду. Терпеливо, стійко зношу той надокучливий дискомфорт, що з кожною секундою наростає. Та, коли стає вже несила терпіти цей дивний, пронизливий, дражливий холод, з головою накриваюся ковдрою й повертаюсь на бік, зариваючись носом в м'яку, теплу подушку. Це ніби трішечки допомагає. Засинаю…

– Власто, кохана, ти вийдеш за мене? – мій Данило стоїть навпроти на одному коліні й промовляє до мене ті заповітні слова з таким трепетним хвилюванням в голосі, що в мене на очі навертаються сльози. Розхвилювалася! В його руці красується відкрита бордова коробочка з каблучкою, а на обличчі поселилася заворожлива, мила усмішка. В неймовірно красивих, збентежених очах малюється запитання. Завмер в очікуванні моєї відповіді. Бачу, як мій коханий Лаврик хвилюється. 

– Так, Даниле, я вийду за тебе! – рішуче випалюю і також завмираю. Мить щастя тендітно торкається моєї руки теплою долонею коханого. Данило одягає каблучку мені на палець і припадає губами до зап'ястя. Тривало ніжно цілує мою руку, а іншою я тремтливо торкаюся його плеча.

Пляжний літеплий вітер грайливо лопотить тонким шифоном спідниці мого літнього коралового плаття, легким батистом Данилової кремової сорочки. Бешкетно куйовдить короткі пасма його блондинистого волосся. Грається з моїми довгими, густими, русявими косами. Яскраве сонце засліплює нас потужним сяйвом. Поблизу бірюзово-синіми хвилями плюскочеться безкрає море. Ми на пляжі в Криму. Закохані та щасливі…

Здригаюся уві сні та різко розплющую повіки. Під кінець мого чарівного сновидіння-спогаду примарилося моторошне видіння: над пляжем несподівано, нізвідки, в одну мить, з'явилася густа, чорна хмара, яка дуже швидко збільшувалася, застилаючи собою світле, блакитне небо. Моментально закрила собою таке, ще якусь секунду тому, яскраве сонце. Й відразу пляж, як і море, та все довкола поглинув гнітючий, холодний морок.

Ми з Данилом ще певний час безмовно стоїмо в обіймах. Я налякана невизначеністю того, що сталося, а він спокійний, наче був готовий до приходу тої непроглядної темряви, ніби знав. Виразно відчуваю його дотики, дихання, запах, тепло. Мій Лаврик щосили горне мене до себе, цілує в скроню й мовчить. А я боюся навіть поворухнутися, не говорячи вже про те, аби запитати, що сталося. Нарешті Данило відриває свій погляд від мене, від моїх очей. Дивився так, наче запам’ятовував кожну рисочку, вигин, цяточку. Так і справді було, коли ми останнього разу прощалися на вокзалі. Він повертався на фронт!

Якась мить нетривалого замішання, й Данило уже пристрасно мене цілує. А потому бере мою руку, звично міцно переплітає наші пальці в замок, і ми кудись стрімко прямуємо пляжем. Данило такий рішучий та мовчазний. Мені чомусь здалося, що він знає таємну дорогу, якою має намір вивести мене з того дивного, непроглядного мороку. Ледь встигаю за ним. Пробую щось запитати, але всі слова кудись пропали, як непотрібні. Лише думки нестримно клубочуть в голові. Ми спілкуємося телепатично. Так багато хочеться запитати, але чомусь не смію. Данило посилає мені думку, щоб я не боялася. Переконує, що все буде добре! Він виведе мене звідси за той пагорб, який ледь помітними обрисами малюється вдалині. І я справді перестаю боятися. Усвідомлюю, що попереду складна, тривала дорога, але він поруч. А вже за якісь кілька секунд ми дійсно опиняємося на пагорбі, який розділений навпіл якоюсь дивною, світлою тінню. Відчуття, наче ми перемістилися в часі, не минає.

Я стою на тій половині, де все звичне, непрозоре, об'ємне. Звідкись приходить усвідомлення, що Данило привів мене в мій новий дім на узбережжі. Довкола все й справді до болю знайоме. А мій Лаврик знаходиться хоч і поруч, але по той бік невидимої стіни, яка нас розділяє, в якомусь розмитому, туманному, жовто-голубому світінні. Ми торкаємося руками й усміхаємося. А за мить мій Лаврик зникає. І мені стає сумно, але звідкись приходить переконливе відчуття, що ми ще зустрінемося й не раз.

Так виразно відчуваю той дотик його долонь до моїх. Виймаю руки з-під ковдри й розглядаю. Моя каблучка разом з обручкою звично сяють на пальці та наче випромінюють якесь дивне, приємне тепло, від якого так хороше, попри мій вже усвідомлений біль невизначеності. Видихаю і тягнуся до телефона. Розблоковую. На мене чекає непрочитане повідомлення від кума, яке я мимоволі пропустила, занурившись у свої переживання та спогади після того дивного, незрозумілого сну, переплетеного з реальними подіями: нашою відпусткою 14 років тому в Криму та освідченням Данила на пляжі. Глибоко вдихнувши, наважуюся й нарешті читаю: «Вибач, але поки немає ніяких новин. Наші плани зірвалися. Там і досі безбожно фігачить арта. Я не знаю, що я маю тобі сказати, як зарадити? Пробач…»

Пекучий біль знову здавлює груди. Невизначеність продовжується. Невідомість зводить з розуму, а моя підсвідомість закидує мене снами-ребусами. Як мені з усім цим жити? Як розібратися? «Даниле, коханий, підкажи!» – вмить згадую про щоденник і тягнуся до нього з надією, що можливо там мій коханий Лаврик завбачливо залишив для мене відповіді принаймі на найважливіші питання. Дотик його долонь, як і губ не зникає…