Глава 6

Тремтливо піднімаю слухавку, вперто переконуючи себе, що той дзвінок не є такою вже й  несподіванкою, як я собі намалювала спочатку. Мама Макара інколи дзвонить мені й вечорами, коли Софійка уже спить, і ми можемо спокійно тривало поговорити про наболіле, наче подруги...

– Так, пані Олено! Слухаю Вас? – тихо кажу, умовляючи  себе, що може таки варто їй розповісти про свою біду, якщо вона ще не знає. Може татові Макара по своїх волонтерських і не тільки каналах вдасться щось дізнатися про ту ситуацію, та про Данила.

– Добрий вечір, Власто! Як сьогодні твій день, як дітки? – летить до мене вже звичне запитання. І я більше уже не в силі ні триматися, ні мовчати.

– Нічого доброго, у мене біда – Данило рахується зниклим безвісти, – випалюю на одному диханні й замовкаю. А в слухавці мені вчувається мимовільний болючий стогін. Знаю, Данила в тій родині люблять, як сина. Мимовільно в пам'яті виринає один курйозний момент, про який батько Макара з березня, при кожній нагоді так потішно розповідає. Тоді, перед відпусткою, Данило був у столиці та розв’язував якісь нагальні матеріальні питання батальйону. І, перебуваючи там,  завітав до них в гості. Батьки Макара, звичайно ж, на радощах, пригостили Данила обідом. Однак його улюбленого компоту в домі не виявилось. А Данило у мене, моментами, ще той комедіант. Жартома виказав неабияке награне здивування, як таке взагалі могло статися, що традиційно українського напою – узвару, ба навіть його версії  зі свіжих чи то заморожених фруктів у них в домі немає. І відтоді тітка Олена щоразу готує той напій спеціально на той випадок, якщо Данило знову несподівано завітає до них в гості. Тепер, як стверджує дядько Ярослав, до компоту вони вже й самі приохотилися. Пригадую це та посміхаюся. Мій коханий – життєрадісний, кумедний дивак! Напевне, попри всі інші його чесноти,  й за таку веселу та щиру вдачу його всі так люблять. Інколи навіть завидки беруть. Коханий, де ж ти?

– Дівчинко моя люба, розумію, як складно дається та невідомість. Знай, ми завжди з тобою! Я негайно зв'яжуся зі Славком. Він сьогодні зранку поїхав ТУДИ з допомогою. Можливо там, на місці, вдасться довідатися щось більше, – як може, підтримує мене мама Макара. І хіба можна зробити щось більше в моїй ситуації?

Усвідомлюю, що їй також непросто далася ця новина. Знаю, що тітка Олена точно згадала, як свого часу їй повідомили про зникнення сина. А той спомин однозначно страшним, пекучим болем глибоко, наче стальним наконечником списа, проштрикнув серце, гострими, ядучими шипами кольнув зранену материнську душу. А тепер все пішло, ніби по колу, бо після смерті Макара, вона всю свою любов спрямувала на його найкращого друга та побратима, на мого Данила. 

Ми ще довго тихо ділимося своїм горем. І ніхто не наважується припинити цю болючу розмову, поки її не перериває дзвінок дядька Славка ЗВІДТИ. Зрозуміло! Він прибув на місце, і, як тільки-но з'явилася перша слушна нагода,  звітує дружині, береже її понівечене горем серце.

Ми ж з мамою Макара припиняємо  наше журливе спілкування і прощаємося до завтра. Переконана, що протягом дня вона мені однозначно подзвонить, навіть, якщо у неї не буде жодних важливих, чи хоч якихось новин для мене. А дядько Ярослав стовідсотково займеться цією справою, з’ясовуючи ситуацію через свої, вже добре перевірені канали чи не потрапив Данило в полон…

Важко видихнувши, переконуюся, що Софійка міцно спить, солодко посапуючи та беруся за грубий сірий блокнот. Читаю, наче розмовляю з коханим, занурюючись у спогади, і нестримно тихо гірко ридаю. Мій наступний спомин черговим слайдом виринає з пам'яті так яскраво, наче знову все відбувається наяву…

Наше перше літо разом. Ми тільки-но повернулися з нашої заворожливої, містичної подорожі з Відня, де мені все чомусь видалося таким знайомим, наче я прожила там не один рік. Данило відразу запросив мене помандрувати Карпатами. Напевне, аби відволікти від тих відчуттів, а можливо просто так. Я не питала. Ясно бачу, як ми з ним стоїмо на плато однієї зі скель Суму в Тустані. І з висоти насолоджуємося чудовим карпатським краєвидом. Звідси дуже добре видно, як легкий прохолодний літній вітер гойдає вічнозелені віти старезних сосен, моментами зриваючись у шалені пориви, які проносяться над високими місцевими вершинами. Данило міцно пригортає мене до себе, намагаючись захистити від поривчастого вітру і від небезпеки оступитися. Тут доволі високо. Наша дорога сюди тривала загалом майже дві години передкарпатськими мальовничими селами, що вирізняються особливою, колоритною вишуканістю. А сама ж середньовічна наскельна фортеця зустріла нас у всій своїй неперевершеній ранковій красі, осяяна літнім  яскравим сонцем.

Стоїмо в обіймах і розглядаємо ту величезну віковічну махіну по той бік невеличкої річки Урич. Сюди ми пробиралися крізь щільні зарості чагарників, бо тут практично немає стежок.

– Як тут красиво! Даниле, ти знаєш? Дуже дивно! Тут таке прославлене туристичне місце, а дійти до ось цих скель так складно. Невже, ті хто опікується цим комплексом не можуть прокласти хоч якусь пристойну стежину до скель? – допитуюся у свого хлопця, який, наче справжня енциклопедія, все знає.

– Власточко, я не знаю, що тобі відповісти, – посміхається мій кавалер, загортаючи мене в міцні, теплі обійми. – По той бік, на самій фортеці вони все чудово облаштували. Згодом побачиш. А тут ця стежка чомусь постійно швидко заростає густим чагарником. Ніби хтось спеціально в тих хащах ховає якусь давню таємницю, закриваючи доступ до неї тими тканими чагарями. А прокладати широку асфальтовану дорогу тут не годиться. Втрачається весь фортечний колорит. Розумієш?