Глава 5

– Власто, ти де? – телефонує мій батько. – Я сьогодні планую в справах бути у твоєму районі. То можу привезти вам смачної домашньої полуниці. Щойно свіженької аж два відерка зібрав. Цьогоріч вона дуже навіть непогано вродила. Вся, як на підбір: велика, солодка, смачна! Шкода, що твого Данила немає. Я для нього спеціально цілу нову грядку посадив. Він так любить ласувати полуницею прямо з корча. Пам'ятаєш?

– Тату, Данило пропав безвісти, – безпорадно випалюю своє горе в слухавку й замовкаю. І на тому кінці запановує скорботна тиша, а у мене знову сльози рікою ллються з очей. Ледь стримуюсь, аби не розридатися на людях, поруч з дітьми. Їм поки не варто нічого знати. Хоча навряд чи вдасться довго приховувати справжній стан справ від Олександри – надто дорослою стала наша з тобою старша донечка, Даниле! 

– Доню, я зараз заберу маму з роботи, і ми приїдемо. Ти вдома? Як діти? – хвилювання в голосі дорослого, зрілого чоловіка зашкалює. Зазвичай він суворий і непробивний, наче кремінь. А тут голос безпомічно тремтить. Здогадуюся, що емоції він ледь стримує. Та навіть так, я відчуваю зміни в голосі. Я ж так добре знаю свого тата. Я ж його люба донечка.

– Тату, не треба! Ну чим ви з мамою допоможете? Поки нічого достеменно неясно. Вони просто ВСІ з завдання назад не прийшли. А там арта не припиняється. Розумієш? – не знаю, чому я його відмовляю. Не хочу, аби батьки побачили  мене такою незібраною та розбитою. Мені зараз так складно, не хочу нікого бачити. – І я не вдома. З дітьми в парку гуляю.

– Власточко, не вигадуй! Ми приїдемо. Ненадовго. З дітками побудемо. Я щось смачненького привезу, окрім полуниці. Будемо під’їжджати, я наберу. Чуєш, доню? – мій тато, як завжди, наполегливий. Але сьогодні це звичайне бажання підтримати, допомогти. Та чим він мені допоможе? Сподіваюся, що, побачивши мене такою, мама при дітях не розплачеться. Вона у мене строга, вольова. Але в душі така романтична й плаксива. Я наче тримаюся, але вона, на відміну від дітей, все точно прочитає в моїх очах. Мама мене надто добре знає. Господи, про що я? Звичайно, хай їдуть. Можливо, за розмовами, день трохи швидше мине. А там ніч. Ніч моєї надії! Костя написав, що цієї ночі вони збираються в рейд на пошуки хлопців. Здогадуюсь, що на ворожу територію. Тільки б перестала фігачити та триклята арта. – Власто, ти куди пропала? 

– Я тут! Сиджу на лавці й любуюся, як вправно Софійка катається на своєму рожевому триколісному  велосипеді з наклейкою білокурої принцеси на рамі. Така щаслива. Каже, що їй дуже подобається подарунок татка. Коли Данило в березні був у відпустці, то купив його нашій малій непосиді. Довго та прискіпливо вибирав. Ти ж знаєш його незмінний принцип, що у його дівчат все має бути найкраще, – хвалюся татові своїм чоловіком, а дідусеві досягненнями меншої його внучки. Знаю, що він дуже хвилюється за моїх діток, як і за мого чоловіка. Вони добре ладять. З Данилом по-іншому не буває. Він у мене дуже приязний та компанійський.

Софійка, коли була ще зовсім малою, називала мого батька дуже кумедно – «дюдюка». Бо вимовити «дідо», а тим більше «дідусь», як каже зараз, тоді ще не виходило. Вона завжди тягнулась до нього на руки. І він неймовірно тішився в такі моменти. А тепер Софійці дедалі все більше бракує татка. Вона щоразу частіше про нього запитує. Бачить, що інших діток тати чи то привозять, чи забирають з садочка. До всього, днями в садку святкуватимуть день батька. Дітки приготували подарунки для своїх татусів, вчили віршики, пісні. Софійка з Лукасиком танцюють танець. Моя доня вітатиме дідуся, не татка. А тепер ще й ця недобра вістка від комбата і та нестерпна невизначеність. Господи, як же ж я це переживу?

– Доню, то ми їдемо! Будь на зв'язку, – ствердно заявляє  мій батько, і я погоджуюсь. Зрештою, Софійка пограється з дідусем, а Олександра поспілкується з бабусею. Вони, на диво, завжди знаходять стільки спільних тем. Хто б міг подумати. Олежик помалу звикатиме до нових родичів.

– Переконав! Чекаю на твій дзвінок. Тоді прихопи мені ще баночку ваших квашених огірків. Хоч не сезон, але чомусь так захотілося. Добре? – даю татові зелене світло та, при нагоді, замовляю родинний смаколик. 

– Домовились! – до мене летить його згода, і тато завершує дзвінок. А я спостерігаю за дітьми. Олександра з Олежиком намотують круги велодоріжкою навколо пам'ятника на своїх роверах, як казав мій дідусь. Софійка ж уже знайшла собі компанію та щось захоплено розповідає новій товаришці про свій велосипед. Чую, як хвалиться, що це подарунок татка. Моє серце розривається від жалю…

– Власто, а батькам Данила ти щось казала? – питає мама, коли ми вже прощаємося біля під'їзду. Вони уже їдуть. 

– Ні мамо, ще ні! А що я їм скажу? Я ж сама ще нічого точно не знаю, – заспокоюю чи то себе, чи то її. Бачу, як сильно вона переживає за всіх нас. – Повідомлю, як буде остаточна, кінцева інформація. Тато в Данила хоч і стальний чоловік, але якщо що, точно зламається. Це ж його син, єдиний. А мамі я нізащо не наважуся повідомити. Ти ж її знаєш…

– Донечко, може ти все ж  таки передумаєш і поки, на літо, переїдеш до нас? – вперто не здається моя турботлива мама. 

– Ні! Ми ж це вже надцять раз обговорили. Будь ласка, не наполягай. Я хочу бути вдома, – твердо перечу. – Тут Данило у всьому. Я наче відчуваю його поруч. Сідаю в його крісло й пригадую наші щасливі вечори, як ми дивились кіно, як сперечалися. Відкриваю шафу, а там стільки спогадів. В кожній його одежині! Кожна річ особлива. Пам'ятаю, куди та коли одягав, як разом купували йому сорочки, вибирали штани, костюми, светри… Як приміряв, дражнився, як заперечливо дуркував. А його книги… Розумієш? А на вихідні ми приїдемо, обов'язково. Обіцяю!