Глава 4

– Так, Макбете, я тебе уважно слухаю, – невпевнено тихо лепечу, намагаючись стримати хвилювання. Не знаю, чи точно я готова почути те, що він намірений мені повідомити. В слухавці кількасекундна тиша. Відчуття, наче між нами до краю натягнута металева струна, яка ось-ось розірветься від надмірної напруги. Я дуже боюся порушити ту мертву, занімілу, вбивчу безмовність. Відчуваю, як наростає тривожне замішання. Нарешті він винувато озивається:

– Власто, я маю, мушу тобі це сказати, пробач – Данило рахується зниклим безвісти…, – мовчазна тривала пауза відразу запановує в слухавці. А я не можу стримати потоку сліз та надривного судомного схлипування, яке накриває мене наростаючою нестримною хвилею відчаю й безвиході. Єдине нереалістичне бажання тугою і болем дятлить голову – повернути час назад та зупинити на тій позначці, коли ми ще разом – розриває душу диким розпачем безнадійності й незворотності того, що сталося. І моя душа  не в силі це прийняти, а розум – осмислити. Мовчу і плачу, а Макбет намагається  хоч якось заспокоїти мене словами єдино можливої в цей момент розради. Та я достеменно знаю, що його слова нічого вже не виправлять. – Поки що ми більше нічого не знаємо. Робляться всі необхідні запобіжні заходи, аби отримати більше інформації. Є висока ймовірність, що Данило потрапив у полон або поранений… Його група в повному складі не повернулася з завдання й не виходить на зв'язок. Наразі ми не можемо відправитися на пошуки. Там безбожно фігачить арта. Вибач, мушу перериватися. Ти ж знаєш, тут є чіткі правила. Тримайся, дівчинко, ти сильна. Надія є, але я був зобов'язаний повідомити...

Дзвінок миттєво обривається, а мене накриває гнітючий відчай і біль. Ледь стримуюсь, аби не заволати від фатальної безвиході. Руками інстинктивно затуляю рот, щоб ті нестримні дикі емоції не вирвалися на волю болючим криком та падаю лицем на подушку. Задихаюся від сліз і нудотного, колючого здавлювання всередині. Спазмує серце, нестерпний біль – фізичний, печіння в грудях. В душі порожнеча, відчай, неспокій, жалісна туга застилає розум, щемить гіркотою незворотності. Провалююся у пітьму…

– Власточко, я забронював квитки на літак. Завтра ми летимо до Відня, як ти й хотіла, – Данило вручає мені шикарний букет пурпурових троянд і трепетно цілує в щоку.

– Даниле, ти божевільний! Як? Коли ти встиг? Навіщо? Я просто озвучила тобі своє бажання, плани на кінець літа. Ми з тобою ще так мало знайомі, а ти вже став для мене справжнім чарівником, – ніяковію під його турботливим, ніжним поглядом. Я ще не готова до такої опіки з боку хлопця, з яким я знайома лише третій день. Правда, у нас це вже третє побачення. Хоч, якщо чесно, я уже навіть не уявляю, як раніше обходилась без наших побачень щодня, прогулянок, його неймовірних містичних розповідей та нескінченних розмов телефоном ночами. Добре, що зараз вже розпочались канікули, бо що було б з навчанням?

– Я знаю, Ластівко! Це ти зробила мене таким, мила моя омріяна дівчинко,  – тендітно бере мою руку й тривало  цілує. А потому трепетним ніяковінням залипає в очах. – А знайомі ми з тобою дуже давно, цілу вічність. Я це знаю, відчуваю.  Не віриш?

– Кажу ж, божевільний! – посміхаюся, а Данило кладе руки мені на талію і шумно втягує мій аромат, прикривши повіки.

– Мине трохи часу, Власточко, і ти зрозумієш, що це правда. А зараз, наймиліша дівчинко світу, я запрошую тебе на панський шпацер ось цим неймовірним старим парком. Дорогою до особливої старовинної кав'ярні з кавовою шахтою я розповім тобі дещо цікаве про його засновника та його кохану дружину Сюзанну. Хочу пригостити тебе тутешніми ляґумінками й неперевершеною кавою з кардамоном, яку там готують за особливим, королівським рецептом, – Данило бере мене за руку, переплітаючи наші пальці в замок, і ми прямуємо до нахваленої кав'ярні … 

Різко розплющую очі. Сон миттєво зникає, а моє болюче повернення в реальність віддає туманною важкістю в голові й затерплим тілом. Перед очима все ще стоїть привітне, загадково усміхнене обличчя Данила. На губах відчуваю його ледь вловимий поцілунок і ніжний дотик долоні до щоки, а довкола шириться знайомий запах Данила й аромат кави з кардамоном.

З болем усвідомлюю, що я не хочу повертатися в сьогоднішню невизначену, страшну реальність. «Даниле, де ти, коханий?» – подумки волаю, взиваючи до Всесвіту, розуміючи, що негайної відповіді не буде. А усміхнене обличчя мого Лаврика стає серйозним, і в голові так чітко лунає його голос: «Власточко, кохана моя, ти сильна! Я не сумніваюся, ти зможеш! Пам'ятай, я завжди буду поруч! Я хочу, аби ти це знала. Тому нічого не бійся й не плач. Я не можу бачити твої сльози, чуєш, люба! Все буде добре! От побачиш. Я тобі обіцяю!» І мій погляд мимоволі підсвідомо тягнеться до дитячого ліжечка, з якого на мене мовчки лагідно дивиться сонна Софійка. Дивно, що сьогодні вона не така гомінка, як завжди. Розумію, ось мій порятунок цими днями до остаточного з'ясування всіх обставин… 

Моя маленька білокура красуня повільно вибирається з ліжечка й тягнеться до мене з обіймами. Маленькими рученятами обіймає мене за шию та щосили пригортається всім тілом:

– Мамочко, а знаєш? Мені щойно приснився татко. Він торкався до моїх пальчиків такими засмаглими руками. Напевне там, де він зараз, дуже багато сонечка. А потім поцілував у щічку і сказав, що дуже-дуже мене любить. Я прокинулась, а татка немає, – Софійка відлипає від мене й втуплюється своїми великими небесними оченятами в моє обличчя. А там так чітко малюється щиросердне дитяче запитання, на яке відповіді у мене немає. І від того ще більше стискається серце. Боляче! Як же ж нестерпно боляче мені, Даниле! Мимовільно схлипую. – Мамочко, чого ти плачеш?  А коли татко знову приїде? Я так за ним скучила! Ми б знову погралися, як минулого разу. Хочу посидіти у нього на плечах…