Глава 3

Трепетно відкриваю щоденник Данила й боязко дивлюся на першу сторінку. Знайомі красиві літери, ніби стібки в плетінні мережива, каліграфічними завитками лягають на білий аркуш. Мій коханий у всьому педант. І тут не виключення. Серце тремтливо щемить від хвилювання. Уже від першого речення душа наповнюється світлими спогадами, на очі навертаються сльози. Данило наче поступово дбайливо заводить мене в таємничий лабіринт моєї підсвідомості: «Кохана моя Власточко! Люблю тебе понад усе! Ріднішої за тебе людини на цій планеті у мене немає. Ластівко моя ніжна, якщо ти читаєш мій щоденник без мене, значить у нашому житті уже сталися незворотні переміни, заплановані нами ще ТАМ. Знаю, чогось подібного саме зараз ти не чекала. Та знай і вір мені: усе відбувається чітко за планом. Ти просто забула про нашу домовленість. Якби у моєму житті тоді, у 2014, не сталося того, що я називаю доленосним екстремальним сигналом-нагадуванням, я б також нічого не пам'ятав. І це є нормальним явищем. Аби тобі було більш зрозуміло, почнемо з самого початку. Пригадуєш, я завжди тобі казав, що ми зустрілися невипадково. Це доля! Якщо точніше, частина нашої з тобою домовленості. Вперше зізнаюся. Раніше не говорив, бо боявся наврочити. Коли мені виповнилося 20, ти мені вперше приснилася. І відтоді я постійно бачив тебе у снах або яскраво та чітко, або доволі розмитий в прозорій туманній димці твій тендітний  силует. Я шукав тебе скрізь, доконано знаючи, що ти реальна і не просто так приходиш до мене у снах, що ти не плід моєї фантазії чи марево, чарівне творіння підсвідомості. Не знаю звідки це приходило, але якось дуже реально це відчував. Минали дні, місяці, зрештою цілий рік мого життя в тих пошуках канув у небуття. А ти все не зустрічалася на моєму шляху. Я спеціально багато подорожував країною, великими містами, де поруч з будівлями в неоренесансному стилі є старі парки. А потім навіть відправився в тур великими містами Австрії, бо в тих сновидіннях я завжди  бачив тебе на алеї парку поруч з такою будівлею. І часто в тих снах мені звідкись приходила інформація, що ти живеш саме в Австрії, і звати тебе Кларою. В деяких сновидіннях ми навіть спілкувалися, правда телепатично. Та попри всі мої зусилля, нічого не відбувалося. Але я вирішив, що нізащо не здамся. Кохана, ти приворожила мене до себе ще в тих снах. Чесно зізнаюся, бо вже не бачу змісту це приховувати: звісно ж, я зустрічався з дівчатами. Та все одно наполегливо тебе шукав. Врешті-решт це сталося. Думаю, ти пам'ятаєш ту нашу першу зустріч. Я тисячу разів розповідав тобі, як того дня неочікувано різко змінилися мої плани. Я посварився зі своєю тодішньою дівчиною і, роздратований, спускався алеєю парку до тролейбусної зупинки навпроти університету… Несподівано мій погляд зачепився за твоє  приголомшливо красиве та до болю знайоме довге русяве волосся. І я завмер на місці. Наче вріс в ту алейну бруківку в один момент. Я бачив тільки твої коси, бо обличчя було повернуте в напрямку головного корпусу університету. Здавалося, що ти когось виглядаєш. Але я вирішив ризикнути й познайомитись. Я відчував, що це доля, бо саме в той день я звільнився від інших стосунків. Я так довго тебе розшукував, то звісно ж не міг так просто відпустити.  Розуміння того, що саме тебе я шукав весь цей рік, прийшло в ту ж мить, як тільки-но я тебе побачив…»

Відриваю свій погляд від тих заворожливих аркушів Данилового щоденника, бо очі застилає волога густа пелена сліз. Нахлинули спогади. Той день, точніше та зустріч докорінно змінила моє життя. Я наче потрапила в геть іншу, романтичну і рідкісно щасливу паралель з моїм дивовижним Лавриком – неймовірно коханим та найбажанішим чоловіком з поміж усіх. Навіть не уявляла, що так буває в реальному житті. Про таке кохання й стосунки читала в любовних романах. Та до нашої зустрічі з Данилом мало вірилося, що так справді може трапитися в житті.

Пригадую той день, а сльози градом котяться з очей. Давкий ком підступає до горла. Підсвідомо розумію, що те нічне повідомлення Костянтина в телефоні, мій дивний сон і те, що зараз я читаю сповідь Данила в його щоденнику, може бути не простим співпадінням… О господи, не хочу думати про погане. Вперто жену ті думки від себе, а вони наполегливо лізуть в голову, не питаючи. Ну чому? Ну чому таке зі мною відбувається? Вчергове долонею витираю сльози з обличчя, очей. Лягаю на спину й зіркою вкладаюсь на ліжку. А сірий блокнот з нотатками коханого чоловіка кладу на груди й безмовно туплюся в стелю, мимовільно поринаючи у спогади нашої першої зустрічі. Данило мені так трепетно, навіть здалеку, про неї нагадав.

Чітко пам'ятаю, що була п'ятниця, кінець тижня. Я склала останній іспит літньої сесії після першого курсу. Оскільки я завжди заходила в першій п’ятірці, то звільнилась раніше від більшості одногрупників. Ми домовилися, що після екзаменів всі разом зберемося відсвяткувати цю непересічну подію в кафе родичів нашого старости Богдана. А потому прогуляємось центром, та зробимо кілька селфі на пам'ять. І вже тоді розбіжимось – хто куди, аж до вересня. У кожного свої плани на літо.

У мене планувалась поїздка до Відня. Чогось так захотілося саме туди. Манить мене це місто. Не маю логічного пояснення, але завжди хотіла там жити. Ще в школі другу іноземну – німецьку, я вивчала з більшим азартом, ніж англійську. Постійно здавалося, наче я колись її знала, та чомусь забула. Слова, а моментами навіть цілі фрази дивним чином виринали з пам’яті. Хоч насправді в моїй сім'ї ніхто нею не володіє. Незрозуміле мені явище й донині. 

Оскільки, до завершення іспиту всіма, треба було зачекати ще годинки дві – мінімум, то ми з подругою відправилися в парк навпроти корпусу посидіти на лаві й помилуватися красою нової клумби, яку цьогоріч скреативили комунальники. Та істинна причина крилася геть в іншому.  Світлана потайки зізналася, що просто хоче забратися звідси, аби уникнути з'ясування стосунків зі своїм хлопцем.