Глава 2

Сповзаю з ліжка, рефлекторно падаючи навколішки. Сльози рікою ллються з очей. Скривлені від душевного болю губи судомно тремтять. Давкий, приглушений стогін застряг в горлі та не дає дихнути. А груди то здавлює, то розпирає спазм нестерпно колючим болем. І під рукою несамовито, нестримно бухкає та скажено пече серце. Туманне усвідомлення того, що написав Костянтин, мій розум відмовляється приймати. Безсило падаю на підлогу, провалюючись у  темряву…

– Власточко, люба! – відчуваю тендітний знайомий дотик ніжних пальців до плеча. – Я прийшов розповісти тобі дещо важливе. Запам'ятай! Ти повинна це знати. Я хочу, аби ти зрозуміла: все, що сталося, так мало бути. Ми вже тепер не могли цього змінити. Кохана, ми з тобою уклали угоду ще ТОДІ. Просто, як завжди в наших спільних мандрівках, ти це забула. Так треба, і так завжди ставалося! Аби тобі легше було все це пройти, прочитай мій щоденник. Там я занотував наші найщасливіші моменти та деякі важливі деталі, які ти маєш зробити, перш ніж ми знову зустрінемось. Пригадаєш та порадієш за нас. І тоді ті дні пролетять дуже швидко, непомітно, як цей сон. Нудьгувати Софійка не дасть, а мій щоденник – заспокоїть. Я спеціально для тебе його писав. Ластівко, люба! Ти сильна! Навіть не уявляєш наскільки. Пам'ятаєш, ми говорили про неймовірні можливості людського духу й тіла. Я це пізнав. І ти впораєшся, я певен. Все відбуватиметься почергово, за планом, тільки трохи в інших умовах, ніж ти думала. Але знай – у тебе все вийде! Мої побратими допоможуть. Олежика нікому не віддавай! Код від мого сейфа ти знаєш. Там, на самому дні, під моїми теками з проєктами, в синій картонній папці є сірий великий блокнот. То для тебе. Але все відразу не читай, поступово. Щодня по сторінці чи дві. Не поспішай. Часу у тебе є вдосталь. Нам потрібна тривала, змістовна розмова. Швидше у мене, точніше у хлопців не вийде. Потім ти зрозумієш. Не бійся, просто читай… 

– Мамо, мамочко! Я хочу пити, – проривається крізь дрімоту ніжний лепет Софійки, а долоньки  торкаються мого плеча. А моя голова, наче в тумані – порожня й важка. Перед очима все ще стоїть розмита фігура Данила в його улюблених світло-сірих джинсах та блідо-рожевій сорочці. І та неймовірно манлива, заворожлива посмішка. А світле коротке волосся зачесане догори. Так, як він раніше носив. І без бороди.

У березні Данило був у відпустці. В формі виглядав мені таким здорованем. Здавалось, навіть крупніший від кума. А ще ця борода. Зовсім не мій Лаврик. Втомлений, старший, засмаглий, надто кремезний. Він у мене високий, широкоплечий та стрункий, і  дуже молодо виглядає, як і я. Тому, коли ми з дівчатками гуляли в парку навпроти, мамочки на майданчику, коли чули, що Олександра наша донька, не вірили, в один голос стверджуючи, що я радше схожа на її старшу сестру. Аж ніяк не на маму. А Данило, за звичкою, пустуючи, знущався, що тримає мене в холодильнику, аби на довше збереглася, бо він планує жити, як Дункан Маклауд. Кумедний такий, душа компанії.

Олександрі тоді було 11. І до всього, вона досить висока, як на свій вік. Зростом вдалася в татка, а ще трохи в діда, мого тата – довгонога красуня. Точно буде вищою за мої 168. Моя мама з нею вічно жартома домовляється, щоб не росла вище 175. А Олександра чемно віджартовується, що не буде.

Пригадала все це, а тим часом моє марево зникло, але не сон. Слова Данила про щоденник дивним чином закарбувалися в пам'яті. Зараз принесу Софійці пити й відразу перевірю вміст сейфа. Хоч трохи моторошно. Якась містика. Ранкове повідомлення в телефоні від Кості, яке так відразу зникло прямо на очах, я теж пам'ятаю. Чомусь видалив. Як і те, коли від болю та розпачу сповзла з ліжка, та як задихалася. А далі провал в пам'яті. Лише той дивний сон чомусь запам'ятався так чітко разом з переконливим дотиком Данила до плеча. Тепер розумію. Мене будила Софійка. Зазвичай мій сон дуже чутливий, та чомусь не сьогодні. Здається, я серйозно емоційно перевтомлена.

Піднімаюся з підлоги, та присідаю на ліжко. Відчуття, наче по мені проїхався трактор чи танк – все тіло ломить. О господи, не треба згадувати про танк. Аж здригнулася. Останніми днями мені так моторошно, як уявляю ту військову машину. Не розумію чому. Раніше чогось подібного не відчувала. Дивно!

– Мамочко, ти чого? – здивовано питає Софійка і тягне рученята до мене. Підхоплюю нашу білокуру малечу на руки та всаджую на коліна. Цілую в рум’яну щічку, а та капризуля кумедно морщить свій милий носик. О боже, як вона пахне! Моя солоденька донечка! Білюся, як татко. Голосно видихаю. Беру Софійку на руки й прямую на кухню. В голові у мене нестримне клуботання думок, а в душі знову панічний неспокій. 

– Доброго ранку, Власто! – вириває мене з задуми дитячий голос. Олежик з Олександрою вже сидять за столом і п'ють какао.

– Ви чого не спите? – кидаю здивований погляд на годинник, а потім на дітей. – Сьома година. У вас канікули, до школи не треба. А ви, як завжди, все чогось робите навпаки. Коли потрібно до школи, то не добудишся. А тут…

– Мамочко, не сердься, – виправдовується моя довгонога красуня, а голос тремтить. – Сьогодні мені чогось майже не спалось. Снилися якісь дивні сни. Бачила тата в його улюбленому парадному костюмі. Кудись збирався і дуже поспішав. Казав, що має дуже важливу зустріч, на яку запізнюватися не можна. Призначив мене старшою в домі й зник. Я пробувала йому написати, але він ще й досі не в мережі. Мамо, ти щось знаєш?

– Ні, доню! Я нічого не знаю, як і ти. Тато не в мережі, а дядько Костянтин ще не відписав, – обманюю, а сама мало не давлюсь тією брехнею. Не можу ж я їй нічого сказати про те, як Костя мене налякав. А ще той дивний сон. – А ти, Олежику, чого так спозарання підірвався. Ти ж зазвичай любиш поспати.