Глава 1

«Уг…» – прокидаюся від стогону повідомлення в телефоні на приліжковій тумбі, і ніяк не можу зібрати  думки докупи. Моє тіло, як і розум огортає панічний неспокій. Дивний стан тривоги комом застряг в горлі й не відпускає. Ця ніч для мене була надто бентежною, як ніколи. Ніяк не вдавалось заснути. В голові роїлися різні каламутні думки. Коли зморило на сон, навіть не уявляю?!

В якусь мить у сні так гостро, до тремо, відчула, що Данилу загрожує небезпека. Вперше за ці майже півтора року. А вже за мить він мені приснився: такий світлий, наче в сяйві мерехтливих вогнів і заспокоїв, що з ним уже все гаразд. Рідний голос пошепки переконував, що все буде добре. ТАК, як ми з ним і домовились ще колись. Але я не зрозуміла про що йдеться? Яка домовленість? Не пам'ятаю! Та, зрештою, це ж всього лише сон. 

Нерухомо лежу і пригадую, як у сні мій Лаврик назвав мене своєю Ластівкою, як він робив це щоразу в наші щасливі моменти, трепетно торкнувшись губ, і зник. Дивно, але я й справді виразно відчула його ніжний поцілунок та лагідний дотик м'яких пучків пальців до щоки. Слова Данила лунали наче здалека, майже беззвучно, пошепки, але одночасно так голосно й чітко, як набат. Мій коханий сказав мені, що в цьому житті я подарувала йому щастя НЕЗЕМНЕ, і так щиро подякував за все, наголосивши, що знає – я сильна. Ці слова й досі полохливим, неспокійним відлунням дзвенять у моїй голові. Після них стало так лячно. І я кудись провалилась. Більше нічого не пам'ятаю.

Переконую себе, що це лише сон, і все буде добре. Завтра, а може ще й сьогодні мій Лаврик подзвонить або ж напише, як завжди. Я так чекаю на той, такий необхідний мені дзвінок, чи хоча б якесь повідомлення уже цілу добу. Але болюча тиша між нами все ще не переривається. Тихо лежу й не можу поворухнутися. Боюся телефон взяти до рук. Невідомість після того сну гнітить особливим неспокоєм. Так тоскно на душі, що хочеться вити.

Насправді таке трапляється, тобто він не виходить на зв'язок, уже не вперше, відколи Данило там. Але цього разу неспокій колошматить мене зсередини тривогою, як ніколи раніше. О, господи! Ну що ж це зі мною коїться? Напевне у мене здають нерви від нескінченної напруги та дикої втоми. Так сумую за ним. Як же ж мені складно без мого коханого Лаврика!

Пригадується, як Данило озвучив мені своє прізвище вперше й так гордо сказав, що воно символізує славу і велич та має давньогрецьке коріння. Хвалько! Знаю, що Данило дуже пишається своїм дідом, який колись уже прославив їх славний рід Лавриків, потрапивши на сторінки історії, як воїн-герой УПА.

Тоді Данило навіть трохи налякав мене, висловивши думку, що він сам би геть не проти повторити славну історію діда. Я відразу подумала, як пощастило, що живемо ми в мирний, спокійний час, і подібне ніколи вже не повториться. А про війну ми читатимемо лише в мемуарах-спогадах, художній літературі чи вивчатимемо на сторінках історії. Хто ж  ще якісь 10-15 років тому міг собі уявити, що подібне жахіття може статися, і війна постукає в наш дім таким страшним, кривавим, дикунським набатом…     

Наша менша донечка Софійка весь вчорашній вечір питала про татка. Каже, що скучила і дуже хоче до нього на ручки. Кумедна така! Уже так гарно говорить, чітко, як Данило. Таткова білокура принцеса, його точна копія. Маленький непосидючий дзвіночок носиться з його старим телефоном по квартирі й розмовляє з фотографією на заставці. Розповідає таткові про свої пригоди в садочку, про нового друга Лукасика, про нашу кицю Пуму. Переконує мене, що татко їй сниться. І у снах цілує в щічку, а потім садить на плечі, і вони гуляють парком навпроти садка. Так і справді було, але як вона може це пам'ятати? Їй  тоді було лише півтора року. Дивина!

Старша донечка Олександра стійко мовчки чекає на дзвінок татуся. Наша дівчинка стала такою дорослою за ці майже півтора року, відколи Данила немає вдома. Каже, що тепер, поки тато воює, вона в домі відповідальна за всіх і мусить бути сильною. Тому записалася до гуртка з єдиноборств. Ну хіба це заняття для дівчинки? Щоразу дивує мене своїм твердим, вольовим характером – наполеглива і рішуча, як він. Нізащо не відступить від цілі. Напориста татова доня. Напевне, Данило не просто так свого часу вибрав для неї таке потужне ім'я. 

Моя розумниця та завзята, невтомна помічниця зовні схожа на мене, скоріше навіть на мою маму. З Софійкою вони, як дві протилежності – чорне і біле. Данило називає їх сонечками – вечірнє і ранішнє. Знаю, що мій коханий невиправний романтик. Ох, Даниле, мій коханий Лаврику, як же ж ти усім нам потрібен тут, поруч! Без тебе так важко, любий! На тебе навіть наша Пума чекає. Вічно всадиться на твоє крісло й тупиться в монітор твого  комп'ютера, та нявчить так жалібно, наче кличе. Скільки ще все це триватиме? Скільки? Господи, за що нам таке випробування? Дітки ж точно невинні! Боже, де ти?

Пригадую нашу останню розмову з Данилом і те дивне занепокоєння в душі опісля, яке довго не минало. Говорив, наче прощався. Та коли питала, що сталося, заспокоював, що все добре: «Власточко моя кохана, не зважай! Я не плачу, то небо плаче. У нас дощ і тиша. Сьогодні на диво спокійно. А знаєш, я вже розрізняю кожен шурхіт в нічній темряві. Навчився. Кохаю тебе, Ластівко! Бережи наших діток. Я певен, ти сильна! Я завжди буду поруч, знай! Про Олежика потурбуйся, будь ласка! Ми йому обіцяли…» І нас роз’єднало. Той триклятий нестабільний зв'язок. Відчуваю й зараз, що того вечора він не всю правду мені сказав.

А сьогодні після опівночі Данило не подзвонив, як звично робив, і не написав. Надто важко мені все це дається! Плутаюся в думках, переживаннях, спогадах і боюся прочитати те повідомлення в телефоні. Занадто тривожно чомусь на душі! О третій ранку Данило ще жодного разу не писав.