6

Тома

Руслан провів мене аж до порогу. Тільки тут, уже на сходовій клітці, коли я відчинила двері спільного з сусідами тамбура — було нормально видно. При світлі яскравої лампи я ще раз ковзнула по плечах і по руках, по гарному, хоч і трохи незграбному, обличчю. Це обличчя я пам'ятатиму довго. І не здивуюся, якщо крутитимусь сьогодні до пізньої години. Не зможу заснути, згадуючи, як пахне тонка сорочка. Така біла та бездоганна. 

— Ну от і все, — видихнула я. — Тут мій дім. Тут я живу. 

— Зрозуміло, — повторив за мною Руслан — так само неохоче видихнув, ніби не хотів прощатися. Думаю, я його вже точно дістала своїми проблемами. Може, він чекає, що я запропоную йому грошей хоч за бензин. — Якщо хочеш, я можу тобі дати трохи грошей, Томо.

Що? 

Ні. 

Ні, проте… Насправді — так. Безперечно так, адже як мені потрібні були того вечора гроші. Але я не могла взяти їх у Руслана. Тільки не в нього. Адже це я його боржниця. Я і так йому винна. А він... бере і пропонує мені грошей після того, що зробив для мене. 

Я для нього тягар. Якір. Він хоче якнайшвидше від мене відкупитися, як від жебрачки. Це зрозуміло. 

— Ні, що ти. Не варто, — підібгала я губи в спробі посміхнутися. — Це дуже шляхетно з твого боку, але не варто.

— Ти впевнена? Адже я пам'ятаю, що тобі затримають виплати через лікарську комісію. Адже ти не винна. У тебе, мабуть, і засобів до існування не лишилося. 

Ця людина, сама того не розуміючи, била мене нижче пояса. І хоча ногами ворушити я не можу — біль відчуваю чітко. Його там більше, ніж раніше. Особливо у такі хвилини. 

— Нічого, ми впораємося. 

— Га?

— Тобто… — Я обмовилася. За звичкою сказала "ми". А не слід було. Втім, яка вже різниця? Він іде. А грошей я не візьму. Вже твердо вирішила. — Я хотіла сказати, що виберусь якось. 

— Звісно, ​​вирішувати тобі. Я не змушуватиму і не пхатиму тобі гроші під двері. Проте... Коли що, моя пропозиція в силі.

— Дякую, Руслане. — Я ледве втрималася, щоб не заплакати від почуттів. Він виявився надто класним, щоб я легко все відпустила. Занадто хороший. Захороший для мене. І такий реальний… — Я тобі за все дуже вдячна, але тепер тобі час. Хіба не так? Ти ж поспішаєш. Тобі треба везти свій генератор.

— Та я завжди кудись поспішаю. Все поспішаю й поспішаю… — зітхнув він, потираючи підборіддя. — І, до речі, там не генератор, а компресор. 

— Та я знаю. Це жарт такий. 

— Еге ж, — усміхнувся він, як раніше. — Я пам'ятаю. Ти на інженера вчилася. 

— Точно. Я інженер. — Я грайливо віддала честь долонею, наче була як мінімум військовим інженером у відставці. А потім спритним жестом простягла ту ж долоню вперед, щоб потиснути чоловічу руку. Руслан відповів тим самим, і ми все закінчили рукостисканням на прощання. — Спокійної вам ночі, Руслане Миколайовичу. Якщо ця ніч для вас виявиться спокійною, звичайно. Бажаю вам відкапіталити свій агрегат до стану нового. І щоб ваші ділові партнери були вражені тією швидкістю та якістю, з якими нафтобаза прийняла, а потім переробила тисячі тонн нафтопродуктів. 

— Ха-ха-ха… — сміявся він, так само стискаючи мою вузьку жіночу долоню. Вона просто губилася в його руці. І я дивилася на те, як сяє його білозуба усмішка. Як відсвічує блакитним запонка на манжеті. Як… 

Стоп. Тут щось не так. 

— Руслане, в тебе манжет порвався. 

— Що? Де?

— Та ось, дивися. 

Я почала розглядати край білого рукава, який явно постраждав в ангарі. Було кілька розривів по шву. Біля прорізу під запонку. І ще у парі місць неподалік. Як шкода, що такий гарний одяг порвався. 

— Дідько! І справді… — засмутився Руслан, піднявши зап'ястя до рівня очей. — Твою ж дивізію. Я тільки вперше її одягнув. 

— Нова сорочка?

— Нова. І дорога. Взяв її в бутіку. Брендова. Спеціально в банк надів, щоб фірму краще представити. Хотів нам новий тариф вибити через керуючого. Керівник там жінка. От і сподівався напустити на неї трохи чарів та забити баки. 

— Впевнена, що в тебе б вийшло. 

— А врешті-решт порвав сорочку на роботі. От я свиня. Ну як так можна було розірвати? Хоч запонка лишилась. 

— Вона з аквамарином?

— Ага. З аквамарином. 

— Ти їх десь у нас купував? — намагалася я продовжити розмову та відвернути увагу Руслана від поганих думок. Було шкода, що він засмутився. Та ще й я сама стала приводом — адже це я помітила проблему. Хотілося якось зам'яти те, що сталося. — Дорого такі коштують? Адже вони йдуть як ювелірні прикраси?

— Це не я купував. Подарунок на день народження. 

— О… 

Мені одразу уявилося, хто б міг таке зробити — подарувати йому запонки. Це був точно не Петрович чи хтось із роботи. Принаймні з тих, кого я бачила. Якщо дружини Руслан не має, то це може бути наречена. Його дівчина. 

— Я в таких речах не дуже знаюся. Мені прості форми ближчі. Груба техніка. Мазут. Залізо. Бетон, — іронізував він над собою. — Я людина практична. Люблю працювати руками. А всі ці фіндифлюшки — це скоріше бабська справа. 

— Я розумію. 

— І ці запонки мені подарувала… — замислився Руслан. 

І я одразу опустила погляд. Даремно я про це заговорила. Зараз він мене потішить існуванням "її". Втім, може, так навіть краще. Я зруйную свої замки з піску, перестану плекати ілюзії в голові. Що він неодружений і цієї ночі буде зайнятий лише залізяками.

— Гаразд, це не моя справа. Вибач, що спитала. Ти можеш мені не казати. 

— Їх мені подарувала матір.

Він це сказав, і мені одразу полегшало. Просто тягар із серця впав. Хоча б трошки ця мрія житиме — що в нього немає нікого, окрім роботи. І мене. Якщо так можна було висловитись. 

— Подарунок мами — це важливо. 

— Так, звичайно. Ти права. Борг перед батьками — це святе. Може, я й не схожий на маминого синка. Я не завжди її слухав, про що часто потім шкодував, але… 

— Ти любиш свою матір, і ці запонки тобі нагадують про неї.