1

Тома

Мої ноги віднялись, коли я народила. 

"На жаль, таке буває", — розводили руками лікарі. А мій законний чоловік, моя друга половинка й за сумісництвом біологічний батько первістка — він просто зчез. Випарувався. Натурально злякався. Залишив мене паралізованою, з дитиною на руках. Адже руки сильні. Отже, впораюся якось. Обов'язково вилізу із ями. З цієї бісової чорної діри злиднів та проблем. Адже чоловік розумів, що підтримувати мене і Ромку не буде. Йому не треба тягар, не потрібна хвора дружина. 

І ми розлучилися, я залишилася сама. Нехай, вважай, без ніг, але із сильними руками. І ці руки робили все: сповивали малюка, прибирали, прали й прасували, шили одяг просто вдома. Завдяки останньому, власне, ми й вижили. Я. Мій любий син. І жодного мужика — пішли вони до біса, як такі ганчірки та бояться брати на себе відповідальність. 

З того часу минуло вже десять років. Я звикла жити віч-на-віч зі своїми проблемами. Я ж нікому не потрібна. Взагалі нікому, окрім власної дитини. Я була в цьому просто певна. 

Доки не зустріла Руслана… 

***

— Алло, сина! Ромо, ти мене чуєш?!

Я продиралася в щільному трафіці машин, примудряючись газувати й гальмувати, перемикати передачі, поворотники та двірники. А ще — телефонувати малому до школи, поки в нього перерва. І усе це вручну. Спритність рук — і жодного шахрайства. 

Тільки й встигай смикати важелі. Якби вони ще й натискалися нормально, без цього пекельного зусилля… 

А щоб тебе трясця ухопили! Натискайся! Ну ж бо!

— Алло, мам, — відповіли у слухавці дзвінким дитячим голосом. — Чому ти телефонуєш? В мене урок незабаром…

Хоч Рома й дорослішає поступово, проте я й досі його бачу дитиною. Гадаю, у всіх так — у всіх мам на світі. Навіть якщо хлопчик зовсім виріс, то ти його все одно пам'ятаєш насамперед як крихітну грудочку в байкових пелюшках. 

Діти. Вони завжди залишаються дітьми. А там, де діти — там завжди буде клопіт. 

— Сину, що сталося — що трапилось?! Чому мене викликають до директора?! — Тієї миті хтось почав мені страшно сигналити — ніби від моєї спритності на дорозі залежало чиєсь життя. Я глянула в дзеркало — нічого особливого. Жодної швидкої я там не побачила — звичайнісінький великий чорний джип, на якому їздять усякі хами на понтах. — Своїй бабці на вухо посигналь, придурок!

— Що? — розгубився Рома. — Я тебе не зрозумів, мам — тут усі галасують, я в роздягальні, у мене фізкультура скоро почнеться.

— Я дзвоню тобі того, що мені зателефонувала завуч школи і сказала, що мене терміново викликають до директора! 

— Чому?

— А ось це я в сина хотіла спитати! А то мені кажуть, — перекрикувала я гул механічної коробки передач, виготовленої ще, напевно, за радянських часів, трясця, — кажуть, що мій сором'язливий і добрий син раптом узяв і побився з однокласником! 

Рома замовк. Мені навіть здалося, що нас роз'єднали. Я прибрала телефон від вуха, щоб переконатися — "Мамин Зайчик" (так підписано в мене контакт) усе ще на лінії. І все було гаразд. Зайчик просто мовчав і зволікав. Поки ззаду мені блимали фарами, сигналили і мало не таранили в зад машини. 

Але що може бути важливіше за розмову з сином?

— Це неправда.

— Що?

— Кажу, що це брехня. Завучка тобі збрехала. Я нікого не бив. 

— Тобто… — була я здивована. — Та давай уже, народжуй швидше! — крикнула я ніби власнику чорного джипа ззаду, але вийшло так, що накричала на динамік телефону в себе під підборіддям. — Харе телитись — я вже боком шкребу по паркану!

— Та я скажу-скажу! Тільки не гнівайся, мам!

— Ромо, вибач, я не тобі… Продовжуй. Мама тебе слухає. Тут просто ідіот якийсь все ніяк не може обігнати мою стареньку. Наче не дорога тут, а космос просто… Коротше, завуч мені казала, ніби ти вдарив однокласника у шкільній їдальні під час обіду. Це правда? Тільки чесно.

— Я його не бив, присягаюся. Я не брешу, мам. Чесне слово. 

Мені від його клятви одразу полегшало. 

— Ох, сина… Як добре. Молодець, що не бив його. Це правильно. Насильство ні до чого доброго не доведе. Ти маєш показувати себе з гарного боку, заробляти авторитет у вчителів, старатися, щоб тебе знали як відповідального та порядного хлопчика. Адже ти вже дорослий, тобі десять років. Битися погано, пам'ятай про це… Дякую за правду, мамі полегшало. 

— Я просто утокмачив його мордою в перловку.

Від почутого я різко смикнула не той важіль і випустила телефон із рук. Той упав кудись під сидіння. І поки я нишпорила рукою по брудній підлозі — у мене реально мало не в'їхали. Власник чорного джипа озвірів і почав сигналити без упину, просто не прибираючи долоні з клаксону. 

Але ж новина про перловку мене просто шокувала.

— Що?! Як це могло статися, Ромо?! Як?! Чому?! Поясни своїй мамі, будь ласка!

— Бо сьогодні давали перловку. 

— Ні, я не про це! Мені байдуже, чим вас сьогодні годували! Навіщо ти втокмачив однокласника мордою… тобто обличчям, — намагалася я дихати якнайглибше, — вмочив його в кашу?! 

— Пашка обзивався. Казав, що я "байстрюк". І при цьому розхвалював свого татка. Говорив, який він майстер на всі руки і скільки він заробляє грошей. І після кожного слова дивився на мене, щоби побачити мою реакцію.

— О боже…

— А потім сказав при всіх, що в мене батька взагалі нема! Наче я цього, блін, не знаю!

— От малий паскудник… — Все виявилося набагато гіршим, ніж я могла уявити. Так не мало статися. Діти бувають такими жорстокими. І тепер нічого не доведеш. Ромку зроблять крайнім, а того Пашку всі жалітимуть. Ну чому доля така несправедлива? — І ти його за це мокнув обличчям у перловку?

— Так. 

— Пф... — видихнула я, сумно киваючи запотілому лобовому склу. — А перловка була гаряча?

— Щойно із каструлі. 

Відповідь лунала мов вирок. Все було дуже серйозно. Аж до опіків на лобі. 

— О господи, Ромко… Що ж на мене чекає в кабінеті директора? Якийсь безглуздий сон, їй богу. Ну та й грець із ним… — Треба було прийняти реальність і все переварити. Адже я доросла сильна жінка. Розумію, хто правий, а хто винен. Проте життя таке, що доводиться прогинатися та пам'ятати своє місце. — Щось іще, мій перловочний месник?