5

Тома

Руслан заїхав прямо в ангар, де пахло поспіхом, авралом, виробничою катастрофою й банально бензином — ним тут пахло все довкола. Включно із повітрям і забрудненими людьми, які це повітря розсікали подібно до частинок хаосу. Все йшло шкереберть без керівника. І до нашої машини одразу ж підбіг лисуватий чоловік. Як виявилося — той самий Петрович.

— Шеф! Руслан, ну нарешті ти на місці! — задихався він, витираючи піт на лобі давно не білою хустинкою. — Тут уже потяг підігнали, шляхи зайняті цистернами з мазутом! Машиніст трохи наплутав і пригнав усе сьогодні замість завтра!

— Так мали ж завтра тільки заїхати!

Руслан вистрибнув із джипа і прямо з ходу став знімати з себе піджака. Він розстебнув пару ґудзиків, акуратно зняв одяг і повісив на спинку водійського крісла. А я сиділа поруч тишком-нишком. Боялася, що мене хтось помітить. Не хотілося зайвих розпитувань. 

Але Петрович помітив… 

— Так я ж їм і кажу — якої холєри… — затнувся головний інженер, коли побачив мене в салоні. Йому миттю стало соромно за лайку. Він приклав руку до серця і чемно вибачився: — Простіть, заради бога. Я не знав, що в машині жінка. Руслане Миколайовичу, що ж ви мене, дурня старого, не попередили, що ви приїдете не одні. Якби я знав, що ви сьогодні ввечері так зайняті компанією…

— Розслабся, Петровичу. Все нормально. Я й сам не був готовий до такого сюрпризу. Все сталося раптово. Спонтанна зустріч.

— О, я розумію, — кивав Петрович, ніби написав не один роман про жарку любов між випадковими зустрічними. — Мене звуть Веніаміном Петровичем. І я тут головний за відсутності директора. Поки Руслан Миколайович у від'їзді в невідкладних справах, я його заміняю та стежу, щоб на об'єкті всі працювали без перекурів. І НЕ МАТЮКАЛИСЯ, — додав Петрович голосно через плече, щоб робітники ангару змінили лексикон на культурніший. — Мужики! Ну що за сором — ану, не матюкатися при ба… при ДАМІ!

— Гаразд, Петровичу, — взяв його Руслан за плече і потяг кудись углиб ангару, — кінчай вже зображати Ромео. Треба працювати. Закочуй рукави, клич хлопців, нам треба зробити все сьогодні — максимум до завтра. Щоб уранці, вже на світанку, все гуло й працювало. Ти мене зрозумів?

— А як же дівчина?

— Без тебе, я гадаю, впорається. Тома просто зачекає на мене в машині. І що краще ти працюватимеш, то швидше вона повернеться додому. У тепло і затишок, а не слухатиме весь цей гуркіт і рев моторів. До речі, де Серьога? Сьогодні ж він працює на карі?

Але Петрович ніяк не міг відстати від новини, що шеф приїхав на об'єкт у супроводі жінки. Тобто мене. 

— Томо, ви можете почекати в кабінеті директора. Там є кондиціонер, я увімкну його на обігрів. Є зручний диван. Шкіряний. Є навіть міні-бар…

— Ти його, хіба, не спустошив, Петровичу? — підколював Руслан свого старого друга. А той лише кинув погляд на боса і знову почав обходжувати його пасію. 

Не перестану дивуватися — знову мене.

— Давайте я вас проведу до кабінету керівника, мадам…

З одного боку, було приємно все це слухати — мене давно так не балували чоловічою увагою. Але мені так не хотілося псувати ідилію. Так не хотілося, щоб усі навкруги дізналися — з шефом приїхала каліка. Я не можу бути його дівчиною. Не можу бути музою такого вродливого чоловіка. Я… Все, що я ще можу — це створювати ілюзію, що все добре. Це мій останній бастіон. І в компанії Руслана це вдавалося легко. Помітно простіше колишнього. 

— Ні, дякую, Веніамін. Я тут посиджу. Тут так зручно і м'яко…

— Ну, тоді… — не вгавав Петрович, — тоді ви можете пройти в альтанку. У нас чудова різьблена альтанка у саду.

— У вас тут є сад?

— У нас тут чудовий сад, Таміло! Я вам зараз все покажу!

— Харе, Петровичу, — втрутився Руслан і врятував мене від незручності. Тому що відмовлятися від усього поспіль було надто підозріло. Я просто не хочу, щоби правда розкривалася. І дуже… дуже сподіваюся, що Руслан це підсвідомо зрозуміє. Не відчинятиме дверцят і не заявлятиме всьому світу: "Вона інвалід". — Чоловіче, ти при своєму глузді? Яка ще альтанка? Листопад надворі.

— Ну Руслане Миколайовичу... Не можна ж так даму залишати в машині, наче вона лялька нежива. 

— Ти в мене хоч раз у цій машині бачив ляльок? А? Бачив хоч раз? — Петрович змовницьки махав головою і дивно посміхався. — Що, Петровичу, побачив гарну дівчину — й одразу біс в ребро, га?! — Той засміявся. Атмосфера легшала. Він назвав мене гарною. При всіх. На очах у всього чоловічого колективу. То був приємний бонус. Я навіть страшенно почервоніла. Було неочікувано таке чути. — От же старий ловелас!

Руслан схопив Петровича за голову й притис до грудей, наче молодшого брата. Але швидше як батька. Це було мило. Безмежно мило. Я посміхнулась. Тут мій випадковий попутник відкривався заново. Я розуміла, як сильно була неправа щодо нього. Коли казала, що він типовий мачо та мажор. Це було точно не про Руслана. Не про цього. А інших я й не знала у своєму житті. 

— Дякую, Веніаміне. Я просто посиджу в машині. 

— Це може бути довго, моя принцесо. Ви втомитеся сидіти і спостерігати, як мужики ламають спини над залізяками. 

— Нічого, мені звично довго сидіти. 

— Дійсно? — здивувався Петрович. І я зрозуміла, що бовкнула зайвого. — А чому це, як не секрет? 

Врятував Руслан. Укотре. 

— Сидяча робота, — сказав він спокійно й підморгнув мені з краєчком посмішки на вустах. — Так, усе, Петровичу. Пора нам працювати… Отже, мужики! — звернувся він до команди у чорних робах з помаранчевими нашивками на плечах. — Швидко всі сюди! Мені потрібен інструмент для зняття кріплень! Швидко осушіть магістраль, продуйте все стисненим повітрям! Давайте піддон, щоб злити все мастило в картері! Камон, мужики — швидше! Цистерни довго не чекатимуть! Все це ваша зарплата: якщо все зробимо швидко, обіцяю премію кожному! ХУТЧІШ! — плескав у долоні Руслан, збираючи ударну групу для вирішення проблеми. — ПРИЖЕНІТЬ ВИЛОЧНИЙ НАВАНТАЖУВАЧ! ДЕ СЕРЬОГА?! СЕРЬОГА! НАМ ПОТРІБЕН ВИЛОЧНИК, ЩОБ АКУРАТНО ЗНЯТИ КОМПРЕСОР З ПОДУШОК!