4

Тома

Руслан відмовився мене кидати, доки не переконався, що зробив усе можливе. Тільки коли всі шанси на вирішення проблеми розчинилися, він мене знову виніс із будівлі. Я обійняла руками складений візок, а він просто взяв нас обох і дбайливо відніс у самий низ. На парковку, де на мене чекала машинка. Нехай вона й не така гарна, не така нова і комфортабельна, як у чоловіка поруч, але вона мені служила вірою та правдою вже років сім. Я возила на ній дитину, возила на ній тканини і готовий товар, посилки і таке інше. 

Без неї я, мов без ніг. Хоч би як іронічно це звучало. 

— Ну, ось і все, — сиділа я вже в каталці. А Руслан потирав долоні. Чи то від утоми, фізичного навантаження, адже він тягав мене і крісло туди-назад на морозі. Чи то від незручності прощання. Адже він мені так і не зміг допомогти. Хоча його спроби були приємними. Це напевно зробило мій день, я йому була вдячна. — Будемо прощатись. Адже ти так і не зателефонував керуючому банку. Там тебе зачекалися уже всі, мабуть. 

— Нічого смертельного. Я у них важливий клієнт. Тож перенесуть цю зустріч, як тільки подзвоню. Скажу їм, що технічні проблеми на роботі. Власне, так воно і є — я зараз маю їхати на базу й міняти з інженером компресор. Таку, знаєш, велику гучну штукенцію…

— Ха-ха-ха… — почала я сміятися з його пояснень.

— Чому ти смієшся? — усміхався він у відповідь. 

— Тому що я знаю, як виглядають та працюють компресори. Я вчилася на інженера. 

— Серйозно? Ого. Це круто. Вражає. 

— Нічого крутого.

— Ну, от я на інженера не вчився, наприклад. 

— Подивися, де я, а де ти. Цим все сказано. Добра освіта не дасть тобі гарантій. Не забезпечить захист від проблем та негараздів. 

— А що забезпечить? — поставив він закономірне питання. — Що, на твою думку, може забезпечити цей захист від проблем і негараздів? Гадаєш, це гроші? Справа просто у грошах?

— Гадаю, річ не в грошах. 

— А в чому ж тоді? Коли не в грошах...

— Справа в людях. — Руслан із цікавістю примружився, щоби почути продовження думки. — Правильні люди поряд. Ось це і є захист від проблем та негараздів. Якщо ці люди є, то ти захищений. Хоч би що трапилося — вони завжди будуть поруч. І допоможуть. Допоможуть тобі впоратися із проблемами. І заради них ти стаєш сильнішим. Кращим. Витривалішим... Тобі телефонують. 

Руслан зачаровано слухав мій монолог, ніби я не казала звичайної банальщини. Затерті істини. Усі це знають, розуміють — кивають солідарно головою. А потім йдуть. Так було раніше. Так буде завжди. Так станеться й тепер. 

— Точно, — дістав він телефон і глянув на екран. Тяжко зітхнув. — Знову Петрович. Боюся, мені треба їхати. А то…

— Так, звичайно. Само собою. Їдь. Дякую, що намагався мені допомогти. І… Їй богу, вибач за ті подряпини. 

— Подряпини? А… — Він наче забув, що я притерлася до його позашляховика. — Точно. Та нічого. Буває. Головне, що ти сама не постраждала. Адже машина в тебе старенька. Гума лиса. Слід би замінити. 

— Нові шини обійдуться мені як половина автівки. 

— І то правда, — кивнув Руслан. — Взагалі-то, звичайно, по-хорошому… 

— Я люблю свою машину. І міняти її не збираюся. Вона їздитиме ще довго. Дуже довго. — Я по-господарськи посміхнулася й хотіла кинути погляд на свою робочу конячку, але… Була здивована. І прийшла в розгубленість. — А де вона узагалі? 

— Що?

Руслан озирнувся і теж почав шукати поглядом мою машину. 

— Де моє авто? Куди воно поділося?!

— Дивно. Адже стояло під знаком. 

На проспекті в цей час якраз повантажили чиюсь машину. На евакуатор. І здалеку я зрозуміла — моя. Мою машину зкомуниздили. Причому не просто зкомуниздили, а забрали за борги. 

— О ні! Тільки не це! Її забирають на штрафмайданчик! — Я обертала колеса в напрямку того, що відбувалося, але було надто пізно. Усі кріплення затягнуті, машина була на платформі, обмотана ременями. А на дверцятах і шибках — акти арешту зі штампом державних виконавців. — Руслане, зроби щось, будь ласка!

Я не хотіла його вплутувати в це, але банально не розуміла, що іще можу вдіяти. Мене вони не послухають, а от Руслан — зовсім інша справа. Цілком можливо, він зможе їх налякати. Хоча б цього разу.

Боже! Що ж це коїться взагалі?!

— ГЕЙ! — гукнув Руслан. — СТОП! ВИ КУДИ ЦЕ ЗІБРАЛИСЬ ЇХАТИ?! — Він побіг до евакуатора, поки в нього ще не сіли люди в синій формі. Хотів хоч з'ясувати, за що в мене конфіскують машину. — Що це за справи взагалі?! На якій підставі ви відбираєте у цієї дівчини автомобіль, га?!

Хлопець знітився й почав дивитися в свої документи. Він дістав із кишені посвідчення і показав його злому чоловікові перед собою.

— Я державний виконавець, і ось моє посвідчення. 

— Ану дай сюди! — Руслан спробував вирвати документ із рук, але хлопець вчасно відскочив у бік евакуатора. — Зараз же зняли пломби та повернули машину власниці! Хутко! Давай-давай, доки я до суду на вас не подав за порушення майнових прав соціально незахищених громадян нашої демократичної держави! — вклав він у свої слова всю експресію та впевненість, щоб переконати парубка піддатися. 

Я б на його місці швидко підкорилася. Звучало все дуже серйозно. Наче Руслан зараз візьме і дістане з кишені піджака посвідчення секретного агента. 

Але виконавець на це не купився. Він витяг з папки кілька паперів і потряс ними перед супротивником. 

— Цей транспортний засіб значиться за Тамілою Охтирською. Вона проходить як боржник за п'ятьма стягненнями, включаючи штрафи та банківський кредит. 

— Ти маєш кредит?! — озирнувся на мене Руслан, аби хоч приблизно зрозуміти глибину проблеми.

І я не стала брехати. Чесно кивнула. 

— Так. І не один. Жити на щось треба було. 

— От дідько… — видихнув Руслан. 

А виконавець цинічно вручив мені копію акта про арешт. Там було вказано загальну суму боргу. І вона перевищувала ринкову вартість машини вдесятеро. Тож це лише початок. А машини більше нема.